Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Очищення.

— Це обряд?

— Очищення кров’ю.

Вони розмалюють мене курячими лапками, з яких іще юшить кров. І я танцюватиму посеред свічок, уперше зовсім роздягнена.

— Ти чуєш?

— Я чую!

— Ти відчуваєш?

— Відчуваю.

— Ще трохи крові сюди.

Дикий танок. Цілковита тиша. Рухатися так швидко, щоб свічки сплелися у захисне коло. Танцювати доти, доки не виженеш усе. До останніх спогадів.

Упасти виснаженою. Задихнутися й померти.

— Хто я тепер?

— Що я тепер?

— Що мені тепер робити?

Ні, я не можу бути чистою. Зайва чистота занапастить мене.

І я стану під душ, змию з себе курячу кров, я натиратиму тіло мочалкою доти, доки не повернеться мій колишній запах.

— А щодо нових парфумів?

— Нових? — перепитаю я. — Татусю, я не знаю, про що ви.

Два останніх Мисливці Раз. Чуєте? Це йде Крихітка.

Усякчас, проходячи повз поштову скриньку, вона кидає листа:

«Егей, мисливці, Крихітка вже в дорозі».

От тільки шкода, що тут не працює пошта.

Я вийшла й побачила музиканта. Того самого, що наповнював моє серце золотом струн.

— Ти залишив пагорби?

— Так, — сказав він. — Тепер там співають нових пісень.

— Заспівай мені.

— На далеких болотах. П’ять днів дороги. Занадто вже вони глибокі. Занадто багато палаючих очей. Вони вийшли. Вони йдуть.

— Погана пісня.

Але він не чув мене:

— Їхнє виття заглушило бій барабанів. І Вершники не зупинять їх. Дикі-дикі пси. Ти спитаєш, звідкіля? Ти спитаєш, куди? Вони йдуть по тебе.

П’ять днів дороги. Щоб знайти Мисливців Раз, мені знадобилося значно менше.

Відсунути ногою міну, що лежить біля дверей.

Приставити до дверей пістолет, перш ніж вони скажуть:

— Чужий.

— Чужа.

— Чужа, — виправляться двері.

Там, де колись був офіс.

Порожні столи. Одинадцять порожніх філіжанок на них. Сім цигарок, що димлять поминальним багаттям у сімох попільницях.

— Я прийшла до вас.

— Ми чекали на тебе.

Один зупиниться позаду. Другий гляне в обличчя.

— Мені слід поспішати.

Чого побажати воїну?

— Не вмирай уві сні.

— Список живе своїм життям. Я нічого не можу змінити.

Про що думає невдаха? Шкода тих, хто йде за мною, адже їм не дістанеться нічого.

Але він хитав головою і цілився в мене. І він казав:

— Ні.

— Їхні болота такі глибокі.

— Ні.

— Занадто багато палаючих очей.

— Ні.

— Сідла байків мокрі від їхньої крові.

— Ні.

— Але чому?

— Тому, що ми чекали на тебе.

Монотонний гуркіт моторів. Кримінальні міліціонери, їм не треба поспішати. Доля не спізнюється. Навіть якщо вона залишиться вдома, ти сама прийдеш до неї.

— Це пастка?

— Так.

Міліціонери оточили будинок. Дивлячись у вікна третього поверху. На обгорілі жалюзі.

— Кри-хіт-ко! Здавай-ся!

— От бачиш?

— Непогано, — сказала я.