Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд
Джеган сидів, оголений по пояс, його груди була покриті кучерявим волоссям. М'язи бугрилися. Шия в нього була бичача, а вдача ще гірше.
Ніккі стояла перед ним, дивлячись в моторошні очі, які давно звикла бачити в своїх кошмарах. Темно-сірі, без білків, з пробігаючим темними спалахом. Хоча в них не було яскраво вираженої зіниці і райдужної оболонки — нічого, крім темних дірок там, де у звичайної людини знаходилися очі, — Ніккі завжди точно знала, коли він дивиться на неї.
Це були очі соноходця. Соноходця, що втратив доступ до її розуму. І тепер Ніккі знала чому.
— Ну?! — Прогарчав він. — Ридай! Кричи! Волай! Благай! Сперечайся! Виправдовуйся! Тільки не стій ось так!
Ніккі, безтурботно дивлячись у побагровілі очі, глитнула кров.
— Будь ласка, уточніть, ваше превосходительство, чому саме ви віддаєте перевагу, як довго мені продовжувати і чи слід зупинитися, коли я сама вважатиму за потрібне, або чекати, поки ви мене поб'єте до нестями.
З лютим ревом він знову обрушився на неї, здоровенними ручищами схопив за горло і вдарив. Коліна… Ніккі підігнулися, але імператор утримував її, поки вона не прийшла в себе настільки, щоб триматися на ногах.
Джеган відпустив її і відштовхнув.
— Я хочу знати, чому ти так обійшлася з Кадаром! — Ніккі лише посміхнулася закривавленими губами. Грубо заломивши їй руку за спину, Джеган міцно притиснув її до себе.
— Чому ти це зробила? Чому?
Смертельний танець з Джеганом почався. Ніккі знову відсторонено запитала себе, чи не розстанеться вона цього разу з життям.
Джеган вбив чимало сестер, які не догодили йому. Те, що Ніккі була поруч нього в безпеці, пояснювалося її повною байдужістю до власного життя. Вона зачаровувала Джегана саме тому, що він знав: байдужість ця абсолютно щира.
— Часом ти просто дурень, — вимовила вона з ненагранним презирством, — занадто самовпевнений, щоб розгледіти те, що в тебе під самим носом.
Він заламував їй руку до тих пір, поки Ніккі не подумала, що зараз зламається кістка. Його важке дихання зігрівало ранену щоку.
— Я вбивав людей за куди менш нешанобливі слова. — Незважаючи на біль, Ніккі знущально проговорила;
— Значить, ти зібрався спочатку втомити мене до смерті? Якщо хочеш убити, валяй. Візьми за горло і удави або побий так, щоб я сплила кров'ю біля твоїх ніг. Тільки не думай, що зможеш задушити мене своїми погрозами! Якщо хочеш мене бити, то будь мужчиною — і бий! Або заткнись.
Більшість людей допускали грубу помилку, приймаючи Джегана за тупого безмозкого костолома. Він таким зовсім не був. Джеган був одним з найрозумніших людей, яких Ніккі зустрічала за все своє довге життя. Жорстокість була його маскою. Маючи доступ до розуму багатьох людей, він мав доступ до їх знань, мудрості, думок. І це лише зміцнювало його розум. А ще він знав, чого люди бояться найбільше. Якщо що в ньому і лякало Ніккі, так це не жорстокість, а розум. І ще вона точно знала, що цей розум може бути невичерпним джерелом жорстокості.
— Чому ти вбила його, Ніккі? — Знову запитав він, уже злегка охолонувши.
У її мозку, як захисна стіна, пробігали думки про Річарда. Джеган напевно бачив це по її очах. Вона знала, що частково лють Джегана викликана тим, що він не здатний проникнути в її розум, не може володіти нею так само, як багатьма іншими. Її розуміюча посмішка дражнила, натякаючи на те, чого він не міг отримати.
— Я просто побавилася, змусивши великого Кадара Кардіфа молити про милосердя, а потім відмовивши йому в цьому.
Джеган знову заревів. Звіриний рик звучав недоречно у вишуканій спальні. Ніккі побачила, як його рука летить до неї. Стіни закрутилися. Вона чекала, що вдариться об щось і переламає собі всі кістки. Але замість цього підлетіла і приземлилася на чомусь несподівано м'якому — не ліжку, зміркувала вона. Якимось чином вона уникла зіткнення з мармуровими і дерев'яними стовпами по кутках. Схоже, доля прихильна з нею.
Джеган навалився на неї.
Ніккі подумала, що тепер він напевно заб'є її до смерті. Але він лише пильно дивився їй в очі. Потім сів, придавивши їй стегна. Могутні руки взялися розв'язувати шнурівку корсажа. Рвонувши тканину, він оголив їй груди. Пальці стисли ніжну плоть і тиснули до тих пір, поки у Ніккі не виступили сльози.
Ніккі не дивилася на нього і не пручалася, а просто нерухомо лежала, поки він задирав їй поділ. Думки її поринули далеко, туди, куди, крім неї, ніхто не мав доступу. Джеган обрушився на неї всією вагою, вибивши повітря з легенів.
Тримаючи руки вздовж тіла, не кліпаючи, Ніккі дивилася на шовковий полог ліжка. Думки її носилися далеко. Біль теж здавалася чимось віддаленим. А дихала вона за звичкою.
Поки Джеган займався своєю справою, Ніккі міркувала про те, що зробить в подальшому. Можливості, що відкрилися нині, раніше здавалися їй абсолютно нереальними. Тепер же це дуже навіть можливо. Потрібно тільки зважитися.
Джеган ляснув її, змушуючи повернутися до нього.
— Ти занадто дурна, щоб хоча б скиглити!
Ніккі зрозуміла, що він скінчив. І зовсім не радий, що вона цього не помітила. Довелося напружитися, щоб не потерти щелепу, що хворіла від того, що Джегану здавалося легким стусаном. Піт з його підборіддя капав їй на обличчя. Могутнє тіло блищало від зусиль, яких вона навіть і не помітила.
Нависнувши над нею, Джеган дивився їй в очі, важко дихаючи. Звичайно, домінуючим у цьому погляді був гнів, але Ніккі здалося, ніби там
