Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Здавалося, принц прочитав це, на що усміхнувся якомога паскудніше. Лютій, який уважно спостерігав своїми хитрими очима за Фалміном, нахилився до вуха повелителя і щось прошепотів.

— Ах, так, Лютій нагадав мені дещо. Те, чому я захотів поговорити із тобою, чаклуне, — принц повільно почав ходити навколо Фалміна, перебираючи руками намисто, що висіло у нього на шиї. — Здається мені, що наше, хм, полювання, не вдалося саме через тебе. Поки ти не відповів, наведу причини такого припущення. Перша — це те, що ти викинув медальйон, який вам видав Лютій перед початком полювання, а як ти вже зрозумів, завдяки ньому я міг бачити те, що і ви. Друга причина — це твій незвичний зв'язок із драконами, а я чув, що ти неодноразово рятував їм життя, навіть тоді, коли за це платили купу грошей. Можеш пояснити чи бодай спростувати моє твердження про те, що це саме ти позбавив мене видовища?

— Я не буду нічого ані пояснювати, ані спростовувати.

— Неправильна відповідь, — Талар зупинився біля однієї із картин, на якій був зображений поєдинок між двома драконами. Принц залюбувався цим дійством, у шатрі на мить запанувала тиша. — Дуже небезпечно відмовляти в чомусь володарям, чаклуне, запам'ятай собі раз і назавжди. Був би на моєму місці інший — ти давно б уже висів, але я не полишаю надії, що розважити мене ще зможеш.

– І яким чином я можу розважити принца? — Фалмін тільки зараз збагнув, чого прагнув Талар увесь час. Хотів крові, неважливо, людської чи драконячої. Йому було потрібне видовище. Гібді думав про те саме, про що свідчили напружені вилиці і розширені очі.

— Це вже тобі вирішувати, Фалміне. Однак, якщо я не отримаю цього зараз, то накажу своїм воїнам брати штурмом цей бісів монастир, у якому, як відомо, все ж таки водиться бодай один дракон.

— Ви настільки впевнені в цьому? А якщо я нейтралізував загрозу.

— Справді? — принц зобразив здивування і одразу посерйознішав. — Гадаю, ти мені брешеш, наче кобольд. Подумай сам, чаклуне, якби дракон був убитий, його голова лежала б у мене під ногами. Усі жадають золота, а я — розваг. Дай мені цих розваг, Благандійський Чаклуне, і тоді я залишу монастир у спокої. Даю слово.

— Вірю вам, як собі, — запевнив Фалмін, хоча й не думав вірити словам принца. Занадто добре він знав таких лицемірів, як Талар.

— До одного місця мені твоя віра! — вскипів зненацька Кральє, на що навіть Лютій здригнувся. Принц підійшов впритул до Фалміна, був високим, як і його батько, але менш м'язистий, ніж Фалмін, що не забороняло дивився на чаклуна зверхньо, ворожо. — Ти полишив мене гарної розваги й голови дракона, яку я так хотів отримати. Але повір, мисливці, що стоять перед входом, уже сповіщені про те, що це ти забрав у них здобич. Кажу тобі, Фалміне, видовище сьогодні відбудеться, а ти, любий мій, будеш головним героєм у цій драмі.

— Принце, перепрошую за сказане, але…

— Стули писок, карле! — гаркнув до Гібді Талар, красиве обличчя якого залилося рум'янцем. — Ти й тобі подібні завжди сіяли смуту по моєму королівству, виспівуючи по трактирам про подвиги Сигізмунда, хай йому пусто буде! Ви куєте йому зброю для нової війни, яку він хоче розв'язати проти грифона! Якби я тільки побажав, твої кишки розтягнули б від Лютого моря аж до Чорних гір! Тому стули свого рота!

— Заспокойтеся, пане, а то люди надворі почують і підуть чутки, — прошепотів Лютій, паралельно промовляючи магічні слова. Вище Коло направило його сюди не для балачок, а задля того, щоб чародій мав вплив на юного наслідника. Дійсно, чари подіяли одразу, і молодик заспокоївся.

— Ти отримав наказ, собако, а тепер негайно його виконуй, а не то ти і твій дружок підете на шибеницю! — прошипів принц, наче змія. Не вистачало лише отрути, що капала із пащі.

Фалмін стиснув зуби й кулаки, хотів розмазати самовпевнену пику принца по стіні, затоптати його в землю. І він міг це зробити, міг зараз вбити чародія і тальгрієнського покидька, але розумів, що живим із табору, у якому більше ста гвардійців, не вийде. Тим паче Гібді не хотів наражати на небезпеку. Тому рішення було прийнято.

— Гаразд, Кральє, ти отримаєш своє видовище, — Фалмін майже впритул наблизив обличчя до принца, глянув на нього, як на багно, що лежало надворі. — Але якщо я дізнаюся, що ти бодай пальцем зачепиш після цього монастир — тоді я порозважуся з тобою.

Принц на це стиснув зуби, набрав повітря в груди, аби відповісти, але чародій притримав його, даючи знати, щоб він поки помовчав. Фалмін, демонстративно відвернувшись від Талара, звернувся до гнома, який, весь блідий та напружений, стояв поруч.

— Якщо станеться непоправне…

— Йди, Фалміне, буду на тебе чекати, — Гібді ніколи не любив, коли його друг прощається, тому просто потиснув йому руку, відійшов убік, даючи дорогу. Він кипів від люті, бажав піти із другом, але умови принца були остаточні. Лише Фалмін і мисливці.

Чаклун вийшов із шатра не озираючись. Принц, чародій і гном рушили за ним. Надворі мела заметіль. Стало холодно. Ланерад, разом з ельфами та трьома невідомими стояли навпроти, вже зі зброєю в руках. Їх взяли в кільце солдати принца, щільно зімкнувши ряди, аби ніхто не зміг проскочити. Талару подали карла — крісло без спинки, аби він міг сісти й повністю насолодитися видовищем.

— А знаєш, сучаро, я відразу збагнув, що це ти винен у цьому! — крикнув люто Ланерад, міцно тримаючи в лівій руці булаву, а праву завівши за спину. — Ми тут з мужиками порадилися і вирішили, що якщо вже не змогли забити дракона й потішити принца, то заб'ємо тебе, суку, та