Учень убивці - Робін Хобб

— Не чіпай, — нетерпляче сказав я. — Він намагається щось виблювати, але не може, доки ти йому так здавлюєш кишки.

Вона зупинилася.

— Виблювати?

— Таке враження, що щось застрягло в нього у стравоході. Він міг наїстися кісток чи пір’я?

Служниці раптом свінуло:

— Риба була з кістками. Але маленькими.

— Риба? Який ідіот дав йому рибу? Вона була свіжою чи протухлою?

Я вже бачив, як погано буває собакам, коли вони на березі їли тухлого лосося. Якщо та тваринка проковтнула такого, то їй не вижити.

— Вона була свіжа й добре зготована. Ми на вечерю їли форель.

— Принаймні риба не отруйна. Отже — кістка. Але якщо він її виблює, то все одно помре.

Служниця зойкнула.

— Ні! Він не повинен померти. З ним буде все добре. Це просто розлад шлунка. Я його перегодувала. З ним все буде добре! Та що ти знаєш про це, кухарча?

Цуценя знову почало гикати, але виблювало лише жовту жовч.

— Я не кухарча, а псар. У самого Веріті, якщо тобі цікаво. І якщо ми не допоможемо цьому цуценяті, воно помре. І дуже скоро.

Вона дивилася на мене з жахом, поки я міцно тримав її цуценя. «Я хочу допомогти».Алевоно не довіряло. Я розхилив його щелепи й просунув два пальці у стравохід. Цуценя почало ще більше задихатися й судомно шкрябати мене лапами. Не завадило б обрізати йому кігті. Я відчув, що в нього кістка. Вона рухалася, але тільки з місця на місце. Цуценя здавлено завило й панічно забилося в мене в руках. Я відпустив його.

— Він не виплюне її без нашої допомоги, — зазначив я.

Служниця стогнала й рюмсала над ним. Добре, хоч більше не затискала його. Я взяв трохи масла з діжечки й кинув у миску з рагу. Тепер треба було знайти якийсь гачок чи гостру закорючку, але не дуже велику… Я понишпорив по кухні і знайшов гачка з металевою ручкою. Напевне, за допомогою нього знімали гарячий посуд з вогню.

— Сядь, — сказав я служниці.

Вона витріщилася на мене, а потім покірно сіла на ослін.

— Затисни його між колінами і не відпускай, як би він не дряпався, не виривався і не скавчав. Тримай його за передні лапи, щоб він не подряпав мене до ребер. Зрозуміла?

Вона вдихнула, ковтнула слину й кивнула. Її обличчям текли сльози. Я всадовив песика на її коліна й схопив його.

— Міцно тримай, — наказав і колупнув ще масла. — Треба змазати йому стравохід. Потім я розтисну його щелепи, зачеплю кістку й витягну її. Готова?

Вона кивнула, перестала рюмсати і стиснула губи. Я з радістю побачив, що в неї є хоч якась сила волі, і теж кивнув.

Засунути масло в горло було неважко. Але воно застрягло, і в цуценяти знову почалася паніка. Я теж злякався. В мене не було часу на ніжності, і я силоміць відкрив його щелепи, а затим запхнув туди гачка. Сподіваюся, що не зачепив стравоходу, бо якби це сталося, він би помер. Я провернув інструмент, схопив кістку і почав поступово, але впевнено тягнути. Цуценя задриґалося й заскімлило, обдзюривши хазяйку.

Та клята маленька кісточка вийшла змішана з піною, жовчю та кров’ю. То була не риб’яча кістка, а частина грудини дрібного птаха. Я швиргонув витягнуте на стіл.

— І ніяких пташиних кісток теж, — суворо сказав я.

Не думаю, що вона взагалі почула мене. Цуценя вдячно хрипіло в неї на колінах. Я взяв миску з водою. Собача понюхало її, зробило кілька ковтків, а потім знеможено скрутилося. Служниця взяла його і пригорнула, нахилившись до нього.

— Мені від тебе дещо потрібно, — почав я.

— Проси, що хочеш, — дівчина говорила, занурившись лицем у шерсть собачати. — Будь-що.

— По-перше, перестань годувати його тим, що їси сама. Давай тільки червоне м’ясо і кашу. Враховуючи його розмір, не більше, аніж те, що вміщається у жменю. І не носи його на руках. Хай бігає, розвиває м’язи. Пострижи його і помий. Від нього смердить і тхне з рота. Це від занадто жирної їжі. Інакше він не проживе більше двох років.

Дівчина вражено подивилася на мене. Вона затисла рот рукою. Через цей рух, як і її сором’язливий жест, коли вона торкалася своїх прикрас за вечерею, я раптом упізнав, кого сварив. То була леді Грація. Через мене собача обдзюрило її нічну сорочку.

Напевне, мій вираз обличчя виказав мене. Вона приязно всміхнулась і пригорнула цуценя.

— Добре, псарю. Але хіба ти не хочеш жодної винагороди?

Вона гадала, що я попрошу монету, перстень або ж якусь посаду при дворі. Але я уважно подивився на неї і сказав:

— Леді Граціє, будь ласка, попросіть свого лорда надіслати своїх найкращих людей для служби на Дозорному острові, щоб ця суперечка між Ріппоном та Шокз припинилася.

— Що?

Коли вона запитала, я все зрозумів. Така інтонація і такий акцент геть не притаманні лордам та леді.

— Попросіть вашого лорда укріпити башту. Будь ласка.

— Яке діло псареві до цього?

Її питання було занадто прямолінійним. Байдуже, де з нею познайомився Келвар, але вона не мала шляхетного походження і не була багатою. Її радість, коли я впізнав її, те, як вона сама принесла закутаного песика у звичні та знайомі умови, свідчило про те, що це проста дівчина, яка дуже швидко домоглася становища, яке було набагато вищим за попереднє. Вона самотня, невпевнена й неосвічена, тому від неї не варто багато очікувати. Гірше було те, що вона знала про свою неосвіченість і це поїдом їло її, псувало безтурботне життя, вселяючи в душу страх. Якщо вона не навчиться поводити себе як герцогиня до того, як її молодість та краса зів’януть, то на неї очікували лише самотність і знущання. Вона потребує таємного вчителя. Як-от Чейд. Їй потрібна була моя порада в цю мить. Але треба бути обережним, бо вона може не прийняти поради від псаря. Це могла зробити лише проста дівчина. Все, що леді Грація знала про себе, — це те, що вона вже не проста дівчина, а герцогиня. Раптом мене осяяло.

— Мені наснився сон, — сказав я. — Я чітко