Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Швидше.

Я гігант. Той самий краєвид, але надзвичайно дрібненький. Циклопічний, я чавлю ногами блискучі камінці... Веселковий пил вилітає з-під черевиків, здіймаючись хмаркою до плечей...

Атмосфера стає все щільнішою і щільнішою, мало не рідкою — і зеленою... Вихор... Сповільнений рух, прикладаю максимум зусиль...

Пірнаю в неї... Повз пропливають підводні замки... У мене летять яскраві ракети, схожі на світлячків... Я нічого не відчуваю...

Зелене перетворюється на синє... Тоншає, тоншає... Блакитний дим і подібне до ладану повітря... Невпинна луна мільйонів невидимих гонгів... Я стискаю зуби.

Швидше.

Блакить обертається на рожеве марево, летять іскри... Фонтан вогню... Ще один... Язики холодного полум’я танцюють, наче водорості... Вище, здіймаються вище... Вогненні стіни вигинаються і тріщать...

Кроки позаду мене.

Не озирайся. Перестрибуй.

Сонце, що мчить, наче комета, розбиває небо навпіл... Пролетіло і зникло... Знову. Знову. Три дні проминули — як три удари серця... Вдихаю пряне повітря... Кружляє полум’я, спускаючись до пурпурової землі... Призма у небі... Мчу наввипередки з осяйною рікою, що тече крізь поля, вкриті пористим лишайником кольору крові... Спори обертаються на дорогоцінне каміння і падають, наче кулі...

Ніч на латунній рівнині, і луна від кроків дзвенить у вічність... Дзенькають вкриті шишками механічні рослини, металеві квітки переходять у металеві ніжки, ніжки у консолі... Дзень, дзень — зітхання... Чи ж тільки луна позаду мене?

Один раз озираюся.

Чи то не темна постать сховалася за схожим на вітряк деревом? А чи ж тільки танець тіней у моїх очах, що змінюють тіні?

Уперед. Крізь пісок і шліфувальний папір, помаранчевий лід і краєвид барви блідої плоті...

Сонця немає — тільки блідаве сяйво... І землі немає... Тільки тоненькі мости й острівці у повітрі... Світ — це кристалічна матриця...

Вгору, вниз, навколо... Крізь діру в повітрі і вниз крутим спуском...

Ковзаю... До кобальтового пляжу край непорушного мідного моря... Сутінки без зірок... Усюди слабке мерехтіння... Мертве, мертве це місце... Блакитні скелі... Розбиті статуї нелюдських істот... Ніщо й не ворухнеться...

Спиняюся.

Я намалював навколо себе магічне коло і зміцнив його силами Хаосу. Посередині розстелив новий плащ, ліг і заснув. Мені наснилося, що води здійнялися і змили частину кола, а зелена луската почвара з пурпуровим волоссям і гострими зубами вилізла з морських глибин, щоб напитися моєї крові.

Коли я прокинувся, то побачив, що коло і справді порушене, а зелена луската почвара з пурпуровим волоссям і гострими зубами лежала мертвою на пляжі за пів дюжини ярдів від мене — її шию міцно стискала Фракір, на піску виднілися сліди боротьби. Схоже, я дуже міцно спав.

Забравши мотузку-зашморг, я ступив на черговий місточок над безміром.

* * *

Наступна частина моєї подорожі ознаменувалася тим, що я мало не потрапив у раптовий паводок, коли вперше спинився перепочити. Однак тепер я був насторожі, тому випередив повінь достатньо, аби вчасно втекти геть. Я отримав ще одне попередження: вогнисті літери на поверхні обсидіанової гори, які радили відійти, відступити, повернутися... Моє запрошення на розмову проігнорували.

Я ішов, аж доки не настав час знову спати, тож я поставив табір у Зчорнілих Землях — спокійній, сірій і туманній місцині. Відшукав для себе зручну розколину, де легко оборонятися, наклав на неї захист проти магії та заснув.

Пізніше — наскільки пізніше, я не певен — пульсування Фракір на зап’ясті вирвало мене із забуття без сновидінь.

Я миттєво прокинувся, але не міг збагнути чому. Я не чув і не бачив нічого жахливого в межах доступного мені поля зору. Але Фракір, хоч і не бездоганна на 100 відсотків, ніколи не здіймає тривоги без причини. Я чекав і тим часом викликав у пам’яті образ Лоґрусу. Коли він повністю постав переді мною, я запхав у нього руку, наче в рукавичку, і потягнувся до...

Я рідко ношу з собою клинки, більші за середній кинджал. Тягати на боку кілька футів сталі — достобіса обтяжливо. Меч постійно б’є по ногах, чіпляється за кущі. А іноді через нього можна навіть гепнутися. Мій батько, як і багато інших в Амбері та Дворах, просто шаленіють від цих важких і незграбних штук, але, певно, мої родичі зроблені з жорсткішого матеріалу, ніж я сам. Насправді я нічого проти мечів не маю. Люблю фехтування і навіть багато вправлявся у використанні клинків. Просто вважаю, що тягати їх з собою постійно — ще та морока. А пояс через певний час починав боляче натирати стегно. Зазвичай я надаю перевагу Фракір та імпровізації. Однак...

Визнаю, зараз саме час розжитися мечем. Адже ліворуч ззовні долинають ревіння, шипіння і ґвалт.

Я тягнувся рукою крізь Тінь, шукаючи клинок. Тягнувся, тягнувся...

Дідько. Я зайшов далеко від будь-якої металообробної культури, представники якої мали б відповідну анатомію й перебували б на потрібному етапі історичного розвитку.

Я й далі простягав руку — аж піт виступив на лобі. Далеко, дуже далеко. А зловісні звуки швидко наближалися й гучнішали.

Потім долинуло бряжчання, стукіт і шипіння. Ревіння.

Є контакт!

Я відчув у долоні руків’я зброї. Схопив його і прикликав! Тягнув клинок до себе так сильно, що мене аж відкинуло назад. Довелося побути там з хвильку, перш ніж я зміг витягнути меч з піхов, у яких він досі лежав. Тієї миті назовні запала тиша.

Я зачекав десять секунд. П’ятнадцять. Пів хвилини...

Нічогісінько.

Витерши долоні об штани, я продовжував прислухатися. Нарешті наважився вийти вперед. Просто перед виходом не було нічого, окрім легкого туману. І хоча межі мого поля зору розширювалися, досі нічого не було видно.

Ще один крок.

Ні.

Іще один.

Тепер я стояв просто на порозі. Нахилившись уперед, я швидко роззирнувся навсібіч.

Так. Щось ховалося ліворуч від мене — низьке, темне і нерухоме, наполовину сховане туманом. Припало до землі? Ладне кинутися на мене?

Чим би це не було, а воно не ворушилося і мовчало. Я також. Трохи згодом я зауважив інший, дуже схожий темний силует позаду першого. І, можливо, третій, ще далі. Жоден не демонстрував наміру піднімати пекельний гамір, який я чув кілька хвилин тому.

Я досі був напоготові.

Перш ніж я вийшов назовні, минуло, певно, кілька хвилин. Ніщо не відреагувало на мій рух. Я ступив ще крок і зачекав. Потім ще один.

Зрештою, повільною ходою наблизився до першого силуету. То була огидна потвора, вкрита лускою кольору засохлої крові. Істота важила з дві сотні фунтів і була довгою та покрученою. Коли я розкрив її пащу вістрям клинка, то побачив страхітні зуби. Я знав, що робити це