Відомство мертвих душ. Тіло без душі - Яна Паувел

- А мені тато купив енциклопедію магічних істот, - не витримавши, перебила подругу Селеста. – В ній є живі мініатюрки усіх представлених створінь.

- Вау! – щиро вигукнула дівчинка. – Я намагалася випросити таку у тата, але він сказав, що магічні книги – не іграшки. Покажеш?

Селеста мимоволі заусміхалася і радісно кивнула.

- Ну що, дівчатка, - пролунав над ними приємний голос гувернантки, - ходімо, розвідаємо, що продається в новому магазинчику солодощів?

Діти радісно закивали і кинулися наввипередки. 

****

Тривалий час стукіт крапель був єдиним звуком, що порушував тишу довкола. І він не знав були це краплі води… чи крові. Тіло Гарольда давно задубіло, він навіть власного дихання не чув. Здавалося, в нього не залишилося жодної цілої кісточки, а необроблені порізи на руках і ногах починали гноїтися.

Він як міг абстрагувався від болю, але це більше не допомагало. Все повторювалося раз за разом.

Після тортур його відводили в холодний підвал і кидали там, доки смерть не починала дихати в потилицю. Коли ж він уже готовий був померти, до нього спускалися, зцілювали і все починалося заново.

Перші декілька тижнів він ніяк не міг зрозуміти, за що з ним так, доки випадково не почув частину розмови. І все стало на свої місця.

Його замовили… А якщо точніше – його тіло. Старий багатій на смертному одрі зрозумів, що зовсім не хоче помирати і замовив собі нове тіло.

Кляті лірійці! Краще б вони усі вимерли! Якби не цей бісів ритуал…

Гарольд уже навіть плакати не міг. Він ніколи не думав, що коли-небудь захоче померти.

Йому не було і шести, коли його батьки загинули. Їх забрала негода, цілителі просто не встигли. Мати до останнього підтримувала в ньому життя, віддаючи усю свою магію до останньої краплі, поки її серце не перестало битися, і тільки завдяки цьому він вижив. Це життя – чудесний дар, даний йому батьками. Хіба міг він коли-небудь відмовитись від нього?

Тільки не так. Він скоріше помре, чим добровільно уступить своє тіло чужій душі. І він розумів, що ймовірно так усе і закінчиться.

Утримувати його тут після початку навчального року буде важко. Хоча він і сирота, його зникнення не залишиться непоміченим. Найймовірніше, перший день навчання стене останнім днем його життя.

Все рідше перед тортурами йому приносили їжу. Хоча їжею це назвати було важко. Сіра клейка каша: вона жахливо пахнула, поки була гарячою, а коли вистигала, у неї важко було встромити ложку. Перші дні після викрадення він не міг примусити себе це з’їсти. Але час ішов, а він все ще не хотів помирати.

Втім, йому уже важко було сказати, коли він востаннє що-небудь їв. На фоні загальної виснаженості і пекельного болю, голод майже не відчувався.

І все ж, почувши скрип дверей, він спершу принюхався. Огидний запах каші ні з чим не можна було сплутати.

Треба визнати, в підпорядкуванні цих покидьків перебував прекрасний цілитель. Зцілення було болісним, але тривало не довше десяти хвилин.

Гарольд встиг тільки шматок рукава побачити. І це безсумнівно був рукав від університетської форми – характерний символ вигравіруваний на ґудзиках ні з чим не можна було сплутати. 

Щоправда, Гарольду уже було байдуже. Це раніше, будуючи плани втечі, він старанно запам’ятовував усе до найменших дрібниць, щоб пізніше відомстити кривдникам. Зараз же він більше не бачив в цьому жодного сенсу.

Він програв. Втеча неможлива, і його ось-ось зламають. Йому навіть не хотілося підніматися.

І все ж, зібравши усю свою волю в кулак, він повільно сів. Підтягнувши до себе брудну миску Гарольд тремтячими руками підняв ложку і, відчуваючи як щоками котяться сльози, почав їсти. Він механічно прожовував огидну кашу, майже не відчуваючи її смаку, ковтав, і підносив до губ нову ложку, доки не помітив його в кутку приміщення.

Це була дитина – хлопчик років шести на вигляд. І він явно був лірійцем, мінімум наполовину. Блідий, біловолосий, з неприродньо яскравими фіолетовими очима.

Дитина дивилася на нього такими голодними очима, що Гарольд спершу не зрозумів, що перед ним примара.

- Ти хто? – тихо запитав Гарольд.

Дитинча поворухнулося і стало зрозуміло, що перед ним дух. Все його тільце було напівпрозорим. Гарольд озирнувся довкола і підсунувся до привида.

- Можеш мені допомогти? – ще тихіше запитав він.

Хлопчик заперечно мотнув головою. Гарольд нахмурився. Не слід було знову давати собі надію.

- А що ти тоді тут робиш? – мляво поцікавився хлопець.

- Чекаю, - несподівано відповів дух. Гарольд безсило перевів на нього погляд. – Твоя душа невдовзі покине тіло, і я, нарешті, зможу поїсти.

Він був надто стомлений, щоб що-небудь, відчувати, але від слів примари здригнувся. Перед ним сидів справжнісінький пожиратель душ. І його – Гарольда – душа стане для пожирателя ще одним лакомством.