Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська
— Я був певен, вона…
— Я теж чув про це.
— Схоже на брехню.
— Тоді робитимемо своє?
— Робитимемо своє.
— Бах-Бах.
А позаду:
— Ну ж бо, ну ж бо, гей-гей!
— Ну ж бо, Машинко!
— Ш-ш-ш-ш-ш…
Пішла? Добре? Не заважай?
— Гальмуй!
Я вдарила по гальмах.
— Ліворуч!
Я смикнула кермо.
— Тримаєш-шся?! Тоді тримайся!
Новий стрибок через вирваний днищем люк, що покотився з гуркотом.
— Ану ж бо!
І перша срібляста машина втелющилася в нього колесом, перевернулась і, розмалювавши асфальт сріблом, зі скреготом завмерла.
— Стріляй!
— Він уже вмер.
— Стріляй!!!
— Його вже немає.
Він іще був. Розрізавши ножем ремені, з машини крізь лобове скло.
Сріблястий металік… Чоловіки — великі діти. Як легко вибирати за них. Якщо пістолет, то найбільший, якщо силікон, то найважчий, якщо авто — синє, чорне чи сріблясте.
Ще до того, як привести їх сюди, у Це Місто Терору, я побувала в їхньому офісі. Я прийшла туди вночі, коли вони пішли спати.
Я обійшла їхні столи — дванадцять столів.
Я торкалася їхніх філіжанок — одинадцять філіжанок для кави.
Я розглядала їхні попільниці. Попільниць було сім.
Але я зробила це, щоб не пропадав вечір, записаний у моєму щоденнику, як «увечері в будинку Мисливців». Адже я знала, про що вони думають ще до того, як Мисливці Раз роз’їхалися по домівках спати. Адже я бачила на стоянці біля офісу дванадцять сріблястих машин.
Про що думаєш за кермом сріблястої машини? — «Буде неважко її впіймати?».
Сріблястий металік. Щоправда, тепер уже тільки чотири машини. Одначе такий самий колір мають не тільки тарани й дверцята, а й дула кулеметів.
— Вибереш кулемет?
— Звичайно.
— О! Найбільший!
Але це було гарно — чорне зі сріблом.
Чорне зі сріблом.
А коли кулемети виливали вогонь, срібло перетворювалося на золото, а обпалене вогнем небо здіймалося високо вгору.
— Та-та-та-та-та-та-та! — черга пробила асфальт до прокладених під ним труб.
— Та-та-та-та-та-та-та! — черга врізалася в стіну, перетворюючи цеглини на пил.
Повалена стіна.
— Та-та-та-та-та-та!
Уся площа стала іншою.
— Та-та-та-та-та!
Оголені ребра мертвого будинку. Стіни, долівка стелі.
— Та-та-та-та!
— Що там?
— Та-та-та!
— Схоже, кінець!
— Та!
І судомний біль у тілі моєї Машинки.
Але вона знайшла сили загородити собою вулицю, яка вела з площі до Найстаріших Будинків.
— Йди!
— Я не кину тебе!
— Йди!
— Я залишуся!
— Йди! — рвонувши кулемет на себе, вона встигла розчахнути дверцята. — Ну ж бо!
— Прощавай!
— …щ-щ-щ-щ-щ-щ-щавай, — з довгим, зниклим у «та-та-та» «щ-щ-щ».
Вона завмерла.
Три мисливці кинулися до неї.
— Заберіть її!
— Швидше!
І тоді спалахнули її фари і ожив кулемет.
Три піднятих над землею тіла.
— Ще троє!
— Дякую! — гукнула я.
