Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
— Забирай свою здобич, гноме. Цим ти зможеш покрити свої витрати на цю подорож, — Фалмін пройшовся поглядом по вражених коротунах, які, здавалося, завмерли й не дихали. — Я врятував вас, пане Гріваре. Усіх вас. Не запитуйте, яким чином, але винагородою від цієї подорожі для вас буде життя, яке сьогодні всім було подароване.
Скінчивши, Фалмін підійшов до Гора, заліз у сідло і, наостанок кивнувши, поїхав до стежини, яка повинна була вивести на битий шлях. Гноми мовчки провели його поглядом, зніяковіло переглядаючись. Грівар висмикнувся із рук своїх товаришів, шмигнув носом. Гібді подивився на нього із поглядом повної відрази.
— Знаєш, Гріваре, я, звичайно, все розумію, але ти гівнюк та останній кретин, — коротко і ясно сказав гном. — Якщо наступного разу захочеш комусь щось висказати, порахуй у голові драконів, яких убив цей чоловік.
Гібді розвернувся, сплюнув і побіг наздоганяти Фалміна. Гільом та Іллі пішли до поні, аби нагодувати їх та перевірити упряжі. Кагдір разом із Бортугом, стоячи біля Грівара, обмінялися двузначними поглядами. Їм також було що сказати, але ватажок, відчувши це, застережливо підняв руку.
— Досить, мужики, — буркнув під ніс гном, важко при цьому зітхнувши. — Давайте збиратися, а то мене від цієї подорожі зараз знудить.
— Знаєш, а нас чомусь нудить від тебе, — сказав голосно Бортуг, демонстративно відвертаючись. — Ти наш ватажок, це правда. Але так буде лише до Кагака, потім наші шляхи розійдуться.
— Повністю погоджуюсь, — додав Кагдір, явно не розуміючи, що тут відбувається.
Гноми розбрелися в різні боки — готувалися до виходу. Грівар стояв на місці, аж поки не помітив прикрасу, яка лежала в грязюці прямо під ногами. Підняв, подивився.
— Це дійсно дорога річ, — сказав гном, оглянувши камінь. — А я не дорожчий, ніж цей сніг, що лежить на землі.
Він міцно стиснув камінь у руці, приклав до грудей і заплющив очі. Здавалося, він поринув у якийсь сон, проникся історією цього каменя, який постійно був на шиї у Благандійського Чаклуна. Розплющивши очі, гном полегшено видихнув. Збагнув, що він зробить із цією дорогою прикрасою.
– Іллі! — крикнув він до одноокого гнома. — Підійди, будь ласка.
— Сам підійди! — огризнувся гном, але, побачивши серйозний погляд Грівара, все ж таки підійшов. — Чого тобі?
— Я чув, ти найкращий коваль у Кагаку. Це правда?
— Був ним визнаний три роки тому, але ініціативу перехопив Таргрі Корж.
— Тим не менш, вміння вправлятися з металами в тебе залишилися.
— Ближче до суті, у мене немає часу на балаканину.
— Ти зможеш щось зробити із цим каменем?
— Ну ти й сук…
— Ні, зачекай, не продати, а щось зробити. Будучи п'яним, Гібді розповів про доньку Фалміна, яка живе на чужині. Хочу зробити їй подарунок, адже чаклун цього не прийме, занадто вже гордий. А так, ця річ потрапить у потрібні руки.
Іллі взяв камінь, оцінив його своїм оком і посміхнувся. Грівар відповів тим самим.
— Гаразд, Гібді, це благородно, — сказав Іллі, поклавши камінець собі в кишеню. — Я виконаю твоє прохання.
— Ось і добре! — чорнобородий гном дружньо плеснув його по спині. І полегшено видихнув. — Тільки інші про це не повинні знати. Гаразд?
Одноокий згідно кивнув, а сам підсвідомо почав налаштовуватися на плідну роботу в кузні.
Чаклун швидко дістався до табору принца, намагаючись поквапити Гора. Аранод всю дорогу щось бурмотів, певно, марив. Кров перестала йти, але допомога лікаря була необхідною. У таборі метушилися солдати, переносили якісь колоди та ящики, мабуть, щось майстрували. Фалмін проїхав повз мовчазних вартових, які стояли біля в'їзду. Його не спинили, а отже, чекали. Гора одразу взяли за вудило, Фалмін спішився.
— Ви поранені, пане? — запитав худорлявий чоловік у міцних металевих латах.
— Я ні, але ось цьому чоловіку негайно потрібен лікар.
— Зробимо, — запевнив його вояка, — але якщо вже так, то вам негайно потрібно явитися перед володарем.
— Гаразд. Потурбуйтеся про нього, — сказав Фалмін, подивившись занепокоєно на Аранода.
Позаду, весь задиханий, підбіг Гібді. Фалмін не був тому здивований, але вирішив спитати:
— Я гадав, ти підеш із сородичами.
— Куди ти, туди і я, чаклуне. Тебе зараз не можна самого залишати, — Гібді усміхнувся, хоча по очах було видно, що розмова між Фалміном і Гріваром його добряче заділа. — Ох, лярва, треба випити.
— Не зараз, Гібді, потрібно побачити принца.
Гном мовчки відійшов у сторону, пропустивши Фалміна. Пройшли декілька рядів палаток і шатрів, по дорозі бачили чимало гвардійців та простих солдатів, здавалося, що вони готувалися до битви. Коли недобрі відчуття почали приходити в голову Фалміна, він і Гібді дійшли до величезного білого шатра, який стояв на пагорбі посеред табору.
— Пане Фалміне, вас чекають, — сказав спокійно охоронець, втупившись своїми сірими очима у чаклуна, — але коротуну не можна.
— Він зі мною.
— Принц наказав…
— Якщо він не зайде, тоді принцу доведеться мене почекати, — сказав Фалмін голосом,
