Місто кісток - Кассандра Клер

Саймон глянув на неї так, ніби запитував: «На чиєму ти боці?», – але Клері проігнорувала його. Вона спостерігала за Джейсом, коли вони звернули на Кент-авеню. Вогні мосту позаду утворювали над його волоссям неймовірний німб. Дівчина відчувала якусь дивну радість від того, що ті самі люди викрали її маму та вбили Джейсового батька багато років тому. Тепер хлопець мусить допомогти їй знайти Джоселін, хоче він того чи ні. Принаймні, зараз Джейс не залишить її саму.

– Ти живеш тут? – Саймон стояв і дивився на старий собор із розбитими вікнами та дверима, обклеєними жовтою поліцейською стрічкою. – Але це ж церква.

Джейс потягнувся до ланцюжка на своїй шиї. На ньому висів мідний ключ. Таким, напевне, можна відімкнути стару скриню на горищі. Клері зацікавлено спостерігала за ним. Джейс не замикав двері Інституту, коли вони виходили з нього. Вони захлопнулися самі.

– Краще жити на освяченій землі.

– Я це розумію, але – не ображайся – це ж смітник, – сказав Саймон, дивлячись із сумнівом на зігнуту залізну огорожу, що оточувала старовинну будівлю. Біля східців лежали купи сміття.

Клері розслабилася. Вона уявила, що тримає одну з маминих ганчірок зі скипидаром, і протерла те, що бачила перед собою, очищаючи собор від чар, мов від засохлої фарби.

Аж тепер дівчині явився справжній образ будівлі, що просвічував крізь чари, як світло крізь затемнене скло. Вона побачила стрункі шпилі собору, тьмяний блиск вітражних вікон, мідну табличку з вирізаною на ній назвою Інституту на кам’яній стіні поряд з дверима. Клері якусь мить притримувала видіння, перш ніж воно зовсім зникло.

– Це чари, Саймоне, – пояснила вона. – Насправді він виглядає інакше.

– Якщо так виглядають чари, то я двічі подумаю, перш ніж дозволю тобі почаклувати над моєю зовнішністю.

Джейс вставив ключ у замок, глянувши через плече на Саймона.

– Я не впевнений, що ти розумієш, якої честі удостоївся, – промовив він. – Ти станеш одним з небагатьох приземлених, які були в Інституті.

– Напевно, решту відлякує запах.

– Не звертай на нього увагу, – сказала Клері Джейсу і штовхнула Саймона ліктем у бік. – Він завжди говорить те, що стукнуло йому в голову. Не фільтрує.

– Фільтри – для сигарет і кави, – пробурмотів собі під носа Саймон, коли вони увійшли всередину. – Між іншим, від цих двох речей я б зараз не відмовився.

Клері також мріяла про каву, поки вони піднімалися звивистими кам’яними сходами з рельєфно вирізаними гліфами на кожній зі сходинок. Дівчина почала впізнавати деякі з них. Вони дражнили її зір, як недочуті іноземні слова іноді дражнили її слух: здавалося, варто зосередитися – і вони набудуть якогось значення.

Клері та хлопці піднімалися ліфтом у цілковитій тиші. Вона ще думала про великі горнята кави навпіл із молоком, як уранці робила мама. Іноді Люк приносив їм солодкі булочки з пекарні «Ґолден Керридж» в Чайнатауні. Від згадки про Люка шлунок Клері стиснувся і апетит зник.

Ліфт скрипуче зупинився, і вони вийшли в коридор, який Клері добре пам’ятала. Джейс скинув із себе куртку, повісив її на спинку найближчого стільця і свиснув крізь зуби. За кілька секунд з’явився Черч. Він прокрадався по самій підлозі, а його жовті очі виблискували в запиленому повітрі.

– Черче, – покликав Джейс, опустившись на коліна, щоб погладити сиву голову кота. – Де Алек, Черче? Де Годж?

Черч вигнувся та нявкнув. Джейс зморщив носа, що, можливо, виглядало б мило за інших обставин.

– Вони в бібліотеці? – він підвівся. Черч стрепенувся і побіг коридором, озираючись. Джейс пішов слідом за котом, наче це була звична річ. Він махнув рукою Клері та Саймону, щоб не відставали.

– Не люблю котів, – сказав Саймон, стикнувшись плечем із Клері, коли вони рухалися вузьким коридором.

– Знаючи Черча, – сказав Джейс, – думаю, ти теж йому не сподобався.

Вони проходили коридором, де було безліч спалень. Брови Саймона здивовано полізли вгору.

– Скільки людей тут живе?

– Це Інститут, – сказала Клері. – Місце, де Мисливці за тінями можуть зупинятися, коли знаходяться в місті. Щось середнє між притулком і науково-дослідним центром.

– Я думав, що це церква.

– Це всередині церкви.

– Все просто й зрозуміло, – вона відчула, що його легковажний тон приховує нервозність. Замість того щоб шикнути, Клері взяла Саймона за руку, просунувши свої пальці крізь його. Його рука була холодна та волога, але юнак із вдячністю потиснув її долоню.

– Я знаю, що все тут дивно, – тихо сказала вона, – але просто сприймай усе як належне. Довірся мені.

Темні очі Саймона були серйозними.

– Я довіряю тобі, – промовив він. – Я не вірю йому.

Він повів очима в бік Джейса, який ішов на кілька кроків попереду, мабуть, розмовляючи з котом. Клері стало цікаво, про що вони говорили. Про політику? Оперу? Високу ціну на тунця?

– Хоча б спробуй, –