Учень убивці - Робін Хобб
Вечеря стала для мене випробуванням. Я був голодний як вовк, але етикет не дозволяв. Я їв так, як мене вчили: брав ложку одночасно з Веріті й відсував тарілку, як тільки той втрачав до неї інтерес. Я так хотів вмолоти цілу тарілку печені з хлібом, щоб заморити черв’ячка. Але нам подавали лише мізерні шматочки м’яса з дивними приправами, незвичайні фруктові компоти, білі хлібці та бліді варені овочі. Це була гарна їжа, над якою позбиткувалися в ім’я моди. Я бачив, що у Веріті теж зник апетит. Цікаво, чи всі помітили, що принц незадоволений. Я засвоїв більше з уроків Чейда, аніж думав. Я ввічливо кивав моїй сусідці — веснянкуватій молодій дівчині — і розмовляв з нею про те, як важко зараз у Ріппоні дістати добру тканину для білизни. Але водночас уважно слухав, про що йшлося за столом, хоч про мету нашої поїздки не говорив ніхто. Веріті та лорд Келвар збиралися побесідувати про це віч-на-віч завтра. Але я багато чого почув про укріплення Дозорного острова і плани додати туди ще башт з попереджувальними вогнями.
Я чув, як хтось нарікав, що дороги ладнають уже не так, як раніше. Якась жінка задоволено зазначила, що укріплення Бейгарда знову почали лагодити. Якийсь чоловік скаржився, що розбійники на дорогах поводять себе так зухвало, що він постійно втрачає третину свого доходу від торгівлі на шляху з Ферроу. Напевно, через це й моя сусідка скаржилась на брак доброї тканини. Я подивився на лорда Келвара, який уважно спостерігав за жестами своєї дружини. Мені здалося, наче сам Чейд прошепотів мені на вухо, засуджуючи лорда:
— Є один герцог, який зовсім не дбає про своє герцогство.
Я запідозрив, що кожен клаптик одягу леді Грації — це занедбані дороги та платня воякам, які мусили б охороняти торгові шляхи від розбійників, а кошти на укріплення башт на Дозорному острові пішли на діаманти в її вухах.
Нарешті вечеря скінчилася. В мене був повний шлунок, але я так і не наївся, бо їжі було дуже мало. Після цього нас розважали менестрель та поет, але я більше слухав, про що говорять люди, а не красномовні вірші чи балади. Келвар сидів справа від принца, а леді — зліва разом із песиком.
Грація насолоджувалася товариством принца. Вона часто торкалася своїх сережок і браслетів: напевно, не звикла носити стільки прикрас. Я припустив, що Грація була народжена у простій сім’ї, тому зараз боїться свого становища. Коли менестрель співав «Прекрасну троянду в конюшині», дивлячись на неї, вона зашарілася. Але в міру того як минав вечір, я втомлювався, і леді Грація теж. Одного разу вона позіхнула, запізно прикрившись рукою. Її песик уже давно заснув й іноді смикався та скавчав від своїх дурненьких снів. Сонна Грація все більше й більше нагадувала мені дитину; вона пригорнула собача, наче то була лялька, й відкинулася на куток стільця. Двічі вона вже клювала носом і постійно щипала себе за зап’ястя, щоб не заснути, і я помітив її полегшення, коли Келвар покликав менестрелів і поета, щоб нагородити їх. Леді Грація взяла лорда за руку, й вони пішли до спальні, ані на мить не відпускаючи песика.
Я з полегшенням пішов до вітальні Веріті. Чарім підготував мені ліжко з пуховою периною і якісь ковдри. Мій сінник був такий же зручний, як і ліжко. Я дуже хотів спати, але Чарім вказав мені на спальню Веріті. Він, як справжній солдат, ніколи не просив лакеїв знімати з нього чоботи. Ми з Чарімом удвох допомагали йому. Чарім чмихав і щось бурмотів, збираючи одяг, який принц недбало розкидав навсібіч. Затим він одразу поставив чоботи Веріті в куток і почав натирати їх воском. Принц натягнув нічну сорочку й обернувся до мене:
— Ну? Що ти мені розповіси?
Я переказав усе, що почув, як Чейду, намагаючись не випускати жодних подробиць і вказуючи, хто що говорив і кому. В кінці я висловив власні припущення про те, наскільки важлива ця ситуація.
— Келвар узяв собі молоду жінку. Її легко підкорити розкішшю та подарунками, — підсумував я. — Вона гадки не має про свої обов’язки, а Келвар витрачає гроші та час, щоб догодити їй. Тому в нього немає часу виконувати власні обов’язки. Можливо, це прозвучить нечемно, але, гадаю, що він утратив свою чоловічу силу, тому замість цього намагається задовольнити свою молоду дружину різними дарунками.
Веріті важко зітхнув. Він упав на ліжко, ще коли я не дійшов до половини своєї розповіді. Тепер він підбив занадто м’яку подушку, зігнувши її вдвоє.
— Клятий Чівелрі, — відсторонено сказав Веріті. — Він любив розгадувати такі загадки. Фітце, ти говориш точнісінько як твій батько. Якби він був тут, то міг би по-розумному вирішити цю проблему. Чів би вже вирішив її, всміхнувшись, кому треба, і поцілувавши комусь руку. Але я так не можу і навіть не намагатимусь.
Веріті роздратовано посовався в ліжку, наче сподівався, що я почну закидати йому про його обов’язок.
— Келвар — чоловік та герцог. У нього є певні обов’язки. Він повинен укріпити башту. Це досить просто, і мені треба прямо це сказати: «Відправ туди хороших воїнів, утримуй їх, щоб їм хотілося там нести службу». Як на мене, справді дуже просто. Я не збираюся перетворювати це на дипломатичну гру.
Він посовався у ліжкові, а потім різко повернувся до мене спиною.
— Чаріме, задмухай світло.
Чарім так і зробив, причому настільки швидко, що я залишився в темряві й мені довелося навпомацки шукати шлях з кімнати до свого сінника. Я влігся, думаючи, що Веріті не бачив усієї проблеми. Він міг змусити Келвара укріпити башту, але не міг наказати йому зробити це добре і так, щоб ця башта стала предметом гордощів. Це було дипломатичною проблемою. Але хіба йому не було діла до доріг і укріплень та розбійників? Це потрібно було вирішувати зараз і так, щоб не зачепити гордощів Келвара і грамотно вирішити його суперечку з лордом Шемшаєм. Також хтось повинен пояснити леді Грації її обов’язки. Так багато проблем. Але як тільки моя
