Крадій часу - Террі Пратчетт

Він розчинився в повітрі.

Сюзен подивилася на життєлічильники у своїх руках. «Він знову це тобі зробив! — заволала вона сама собі. — Ти не мусиш цього виконувати, можеш покласти це все на землю, повернутися до свого класу, можеш бути знову нормальною, але ти знаєш, що цього не зробиш, і він це знає…»

— ПІ-ПІ?

Смерть Щурів сидів поміж вухами Хропунця, тримаючись за білу гриву і всім своїм виглядом показуючи, що йому не терпиться їхати звідси. Сюзен підняла було руку, щоб скинути його геть, але тоді зупинилася. Натомість вона всунула пацюку в лапи важкі життєлічильники.

— Хоч якась буде з тебе користь, — буркнула вона, беручись за віжки. — І чому я це все роблю?

— ПІ-ПІ.

— Я не маю доброго серця!

Цок 

На диво, не було багато крові. Голова скотилася у сніг, а тіло поволі впало долу.

— Ви щойно вбили… — почав був Лобсанґ.

— Секундочку, — зупинив його Лу-Тзе. — Будь-якої миті…

Обезголовлене тіло зникло. Стоячи навколішках, єті повернув голову до Лу-Тзе, кліпнув очима і сказав:

— Тро-охи пекло-о.

— Вибачте.

Лу-Тзе подивився на Лобсанґа.

— Втримай у голові цей спогад! — звелів він. — Він спробує зникнути, але в тебе вже достатньо досвіду. Ти мусиш пам’ятати, що побачив те, чого не сталося, розумієш? Пам’ятай, що час не такий уже незворотний, як думають люди, якщо тримати все під контролем! Такий ось маленький урок! Побачити означає повірити!

— Як він це зробив?

— Добре питання. Вони можуть зберегти своє життя до певного моменту, а тоді повернутися до цієї точки, якщо їх убито, — пояснив Лу-Тзе. — Як це робиться… ну, абат майже десять років бився над розв’язанням цієї загадки. Ніхто більше не годен цього збагнути. Це все пов’язане з квантами, — він затягнувся своєю незмінною гидкою цигаркою. — Мабуть, було над чим поламати голову, якщо ніхто більше цього так і не второпав.[14]

— А я-як ся ма‑ає тепер аба-ат? — поцікавився єті, знову зводячись на ноги і підбираючи своїх мандрівників.

— Прорізаються зубки.

— Ох. З реі-інкарна-ацією за-авжди є пробле-еми, — сказав єті, знову починаючи долати величезну відстань своїми гігантськими кроками.

— Зуби його найбільше мучать. Постійно рухаються туди чи сюди.

— А як швидко ми рухаємось? — запитав Лобсанґ.

Кроки єті нагадували радше безперервну серію перестрибувань з однієї ступні на іншу; його довжелезні ноги були такі пружні, що кожен доторк землі немовби заколисував. Був дуже заспокійливий.

— Гадаю, що десь зо тридцять миль на годину, за нормальним часом, — сказав Лу-Тзе. — Відпочинь собі. Зранку ми будемо над Мідною Горою. Звідти дорога йде тільки додолу.

— Воскреснути з мертвих… — пробурмотів Лобсанґ.

— Радше не опинятися там насамперед, — уточнив Лу-Тзе. — Я їх трохи досліджував, але… якщо це не вроджене, мусиш навчитися, як це робити, та чи готовий ти битися об заклад, що в тебе все добре вийде з першого разу? Каверзне питання. Треба бути відчайдухом. Маю надію, що мені ніколи не доведеться ним ставати.

Цок 

Сюзен впізнала згори королівство Ланкр, невеличку чашу лісів і полів, що прилаштувалася, наче гніздо, на самому хребті Вівцескельних гір. Також вона знайшла потрібну хижу, що зовсім не нагадувала описані в «Казках сестер Ґрім» та інших книжках відьомські хатинки на курячих лапах із звивистими, наче штопор, коминами і купою сміття, а була на вигляд новесенька, з лискучою солом’яною покрівлею і доглянутою галявиною перед ґанком.

Крихітний ставочок оздоблювали фігурки ґномиків, мухоморів, рожевих зайчиків, оленя з великими очима, і цих прикрас було значно більше, ніж дозволив би собі будь-який путящий садівник. Сюзен зауважила яскраво розмальованого ґномика, який ловив ри… Ні, хіба в руках у нього була вудка? Та ж жодна пристойна старша пані ніколи б не виставила щось отаке в своєму саду, правда ж? Правда?

Сюзен вистачило кмітливості обійти хатинку ззаду, адже відьми мають алергію на передні двері. Двері відчинила низенька, товстенька, рожевощока жіночка, в маленьких, наче смородинки, очках якої читалося: «Так, це мій ґномик, і будьте вдячні, що він цюняє тільки у ставок».

— Пані Оґґ? Повитуха?

Після деякої паузи пані Оґґ підтвердила:

— Саме так.

— Ви мене не знаєте, але… — почала було Сюзен, але враз усвідомила, що пані Оґґ дивиться повз неї на Хропунця, що стояв біля воріт. Ця жінка, врешті-решт, була відьмою.

— Можливо, я знаю тебе, — зронила пані Оґґ. — Звісно, якщо ти просто вкрала цього коня, то навіть не уявляєш, в яку серйозну халепу вскочила.

— Я його позичила. Його власник… мій дідусь.

Знову запала пауза, і було трохи бентежно відчувати, як ці привітні маленька очка пронизують тебе, наче свердлом.

— Прошу заходити, — запросила пані Оґґ.

Всередині хатинка була не менш чистою й оновленою, що і знадвору. Усе блищало, і таких лискучих речей було чимало. Це місце нагадувало святилище, сповнене огидних, але завзято розмальованих порцелянових прикрас, що займали всі вільні поверхні. Решту простору було вділено обрамленим фотографіям. Двоє стурбованих жінок чистили це все від пороху й натирали до ще більшого блиску.

— У мене гості, — суворо повідомила пані Оґґ, і жінки з таким поспіхом подалися геть, що це, мабуть, найвідповідніше було назвати словом «утекли».

— Мої невістки, — пояснила пані Оґґ, сідаючи в пухкеньке крісло, що з роками набрало найзручнішої для її тіла форми. — Вони люблять допомагати бідолашній старій жінці, яка в цьому світі залишилася цілком самотньою.

Сюзен оглянула фотографії. Якщо це все були члени її родини, місіс Оґґ очолювала цілу сімейну армію. Пані Оґґ, впіймана на безсоромній і відвертій брехні, провадила далі:

— Сідай, дівчино, і кажи, що маєш на гадці. Чай уже заварюється.

— Я хочу щось дізнатися.

— Більшість людей цього хочуть, — сказала пані Оґґ. — І не перестають хотіти.

— Я хочу дізнатися про… одні пологи, — рішуче мовила Сюзен.

— О, так? Але я приймала сотні пологів. Можливо, й тисячі.

— Я припускаю, що ці були важкими.

— Таких буває багато, — сказала пані Оґґ.

— Ви б ці запам’ятали. Не знаю, як усе почалося, але припускаю, що до вас у двері постукав чужинець.

— Он як? — обличчя пані Оґґ стало непроникною стіною. Її чорні очі дивилися на Сюзен так, ніби вона була загарбницькою армією.

— Ви не допомагаєте мені, пані Оґґ.

— Правильно. І не збираюся, — заявила пані Оґґ. — Я думаю, що знаю, хто ти є, панночко, але мені на це начхати, розумієш? Можеш піти і привести того іншого, якщо хочеш. Тільки не думай, що я його не бачила. Я бувала не раз і біля смертних лож. Але смертні ложа переважно відкриті для публіки, а ложі породіль — ні. Особливо, якщо сама пані породілля цього не бажає. Отож приводь його, і я йому плюну у вічі.

— Це дуже важливо, пані Оґґ.

— Ось тут ти маєш рацію, — зронила пані Оґґ.

— Не можу сказати, як давно це було. Можливо, навіть минулого тижня. Час, ось із чим це пов’язано.

І це подіяло.

Пані Оґґ