Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

До моїх ніг підкотився м’яч і, підхопивши носком черевика, я закинула його під днище танка.

— Гол!

— А ти хіба граєш?

— Звичайно. Команда Крихітки. Хто буде проти мене?

Сріблястий металік. П’ять обтяжених титаном машин. П’ять машин з кулеметами. П’ять висувних з-під днища таранів. Шість кулеметів — на кожну машину по два.

Він виліз з-під Машини та й побіг, накульгуючи, припадаючи на той чобіт, у якому боліло.

Побачити його спину над мушкою?

Гладити пальцем курок, схрещуючи на його голові смужки оптичного прицілу? Збільшення в п'ятсот один раз.

П’ятсот один раз — Мисливці Раз — цікаво, мабуть, саме це називається римою.

Чи дати сховатися в темряві, а потім, зробивши світ блідо-зеленим, шукати його крізь окуляри нічного бачення? Повільно видиратися через стінку, стати перед ним, коли він чекатиме від сходів, і підняти пістолет…

Ні. Бо тоді в мене будуть зелені руки.

Я відпустила кермо й відкинула спинку сидіння.

Адже я вірю в долю, і якщо мисливець мав долю, то їй саме час проявити себе.

Моя Машинка спинилася, не розуміючи… Потім обережно подалася вперед. Припала до асфальту, готуючись завмерти в моєму окрикові:

— Стій!

Але я мовчала. Тож вона зрозуміла, що настав Час Долі, й кинулася за Мисливцем Раз.

Я бачила чорне небо, я бачила стіни будинку. Промайнули гілки зів’ялого винограду, колони веж і дахів, безлика тварина, що ночує під ґратами балкона.

А потім я почула лемент, скреготання гальм і хрускіт шиї на її гострих зубах.

— Відпусти.

— Р-р-р-ррр-р…

— Годі, — сказала я. — Кинь його.

Вона загарчала.

— Годі!

Мисливець був уже мертвий, і йому було однаково, куди вона кине його.

А як називатиметься альбом із фотокартками цього бою? «Крихітка та п’ять сріблястих машин»?

Я відійшла вбік, і залізні бруси таранів простромили все, що завгодно, окрім мене. Так серед фотокарток були б «таран трощить газетний кіоск», «таран ламає огорожу квітника». І їх довелося б приклеювати чорним скотчем, адже там були б: «залізний таран пробиває срібло кузова та відриває прикутого до кулемета Мисливця Раз».

Вони перелаштувалися і, вже не ховаючи таранів, знову кинулися на мене.

— Машинка.

— Я чую, — сказала вона й дала задній хід від Мисливців Раз. — Я чую… чую… Давай!!!

Я вдарила черевиком по педалі, і наш кулемет вистрелив у них.

— Раз, два, три, — сказала Машинка. — Тепер їх зосталося ш-ш-ш-шість.

Сріблястий металік. Хто сумнівався, що вони оберуть цей колір?

П’ять машин з мисливцями обабіч площі, а в центрі — Крихітка, що дозволила Машинці вилізти на нічний постамент. Вона мирно лежала на ньому. Вона бачила їх. Вона щулила повіки так, ніби взагалі їй хотілося спати.

Але кінчик її хвоста здригався, а всі до єдиного клапани були підняті догори. Напружене чекання.

Не поворухнути головою, навіть коли вони кинулися до нас.

Ще трохи — і педаль газу наскрізь продавить підлогу. Ще трохи — і стрілка спідометра змете всі цифри та крутитиметься по колу:

— Швидше! Ще швидше!

Ще трохи — і на асфальт потече розпечений метал двигунів та кузовів. Ще трохи…

І шугнувши через голову того, хто сидів за кермом, моя Машинка притислася до землі. Стрибнула. Удар хвостом. І помчала на перше коло.

П’ять машин слідом. Під лемент, стогін і виття. Під п'ять увімкнених приймачів:

— Гей!

— Гей-ей!

— Угу!

— Ну-мо! Ну-ну-мо!

— Гей-гей!

Так, щоб в іншому кінці міста два стрільці завмерли, притиснувши цівку до цівки:

— Що це?

— Здається, женуть Крихітку.