Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

— Не секрет.

— Саме про це я і хочу дізнатися докладніше. Як Тебе звуть?

Жінка відвернулася. — Ніккі обережно повернула її до себе обличчям.

— У мене є до тебе пропозиція. Я не стану випитувати у тебе ніяких секретів, які ти повинна зберігати. І не стану просити зрадити Магістра Рала. Я цього зовсім не хочу. Мене все це не цікавить. Якщо ти мені допоможеш, — Ніккі знову піднесла ніж до лиця жінки, — я швидко покладу кінець твоїм стражданням, і більше не буде ні тортур, ні болю. Лише останні обійми смерті.

Губи жінки затремтіли.

— Будь ласка… — Прошепотіла вона. В її очах знову загорівся вогник надії. — Будь ласка… убий мене.

Ніккі найчастіше залишалася байдужою при вигляді страждань, але зараз це її зачепило. Вона не відривала очей від обличчя жінки, намагаючись не дивитися на її оголене тіло і те, що з ним зробили. Ніккі рішуче не розуміла, як цій жінці вдавалося не видати ні стогону, ні крику і як вона здатна ще говорити.

— Мене звуть Ханна. — Руки й ноги жінки були намертво прикручені до столу, так що ворушити вона могла тільки головою. Вона подивилася Ніккі в очі. — Ти вб'єш мене? Будь ласка…

— Так, Ханна. Обіцяю. Швидко і безболісно. Якщо ти розповіси мені те, що я хочу дізнатися.

— Я не можу тобі нічого розповісти. — Ханна обм'якла, розуміючи, що муки продовжаться. — Не стану.

— Я тільки хочу дізнатися про ті часи, коли Річард був бранцем. Ти ж знаєш, що він колись був бранцем Морд-Сіт?

— Звичайно.

— Я хочу про це знати.

— Навіщо?

— Тому що хочу зрозуміти його.

Голова Ханни гойдалася з боку в бік. Вона навіть. Змогла посміхнутися.

— Ніхто з нас не розуміє Магістра Рала. Його мучили, але він… не став мститися. Ми не розуміємо його.

— Я теж, але все ж сподіваюся зрозуміти. Мене звати Ніккі. Я хочу, щоб ти це знала. Я Ніккі, і врятую тебе від страждань, Ханна. Розкажи мені. Будь ласка. Мені необхідно знати. Ти знала ту жінку, що захопила Річарда в полон? Її ім'я?

Жінка якийсь час мовчала, ніби прикидаючи, чи не може це якось пошкодити Магістрові Ралу. — Денна, — прошепотіла вона нарешті.

— Денна. Щоб звільнитися, Річард убив її. Про це він сам розповів.

— Ти була знайома з Денною?

— Так.

— Я ж не випитую у тебе військових таємниць, вірно? — Трохи повагавшись, Ханна похитала головою.

— Отже, ти знала Денну. І з Річардом ти була тоді знайома? Коли він був її бранцем? Ти знала, що він її бранець?

— Ми всі знали.

— Це чому?

— Магістр Рал… Колишній Магістр Рал…

— Батько Річарда.

— Так. Він хотів, щоб саме Денна виховувала Річарда, щоб він без вагань відповідав на будь-які питання Даркена Рала. Вона була кращою з нас.

— Добре. А тепер розкажи мені докладно. Все, що знаєш.

Ханна уривчасто зітхнула. Заговорила вона не відразу.

— Я не зраджу його. Я звична до того, що зі мною тут роблять. Ти мене не обдуриш. Я не зраджу Магістра Рала заради того, щоб позбутися від мук. Не для того я стільки винесла, щоб зрадити його зараз.

— Я обіцяю нічого не питати про сьогодення, про те, що стосується війни. Нічого, що могло б видати його Джегану.

— Якщо я розповім тобі лише про те, що сталося тоді з Денною, і нічого про те, де він зараз, і не видам ніяких військових таємниць, ти обіцяєш, що покладеш цьому край? Вб'єш мене?

— Даю тобі слово, Ханна. Я не прошу тебе зрадити Магістра Рала. Я знаю його і занадто сильно поважаю, щоб просити тебе про це. Все, що мені потрібно, — це його зрозуміти. На те у мене особисті причини. Минулої зими я була його наставницею, вчила його користуватися чарівним даром. Мені необхідно його зрозуміти. Мені здається, якщо я його зрозумію, то зможу бути йому корисною.

— І тоді ти мені допоможеш? — На очі Ханни навернулися сльози надії. — Тоді ти вб'єш мене?

Цій жінці вже більше не було на що розраховувати, крім швидкої смерті. Тільки це їй і залишилося: надія на швидку смерть як позбавлення від болю.

— Як тільки ти закінчиш розповідь, я припиню твої страждання, Ханна.

— Присягаєшся мені твоєю надією на вічне перебування в іншому світі в світлі Творця?

Ніккі відчула різку хвилю болю, яка піднялася із самої глибини душі. Сто сімдесят років тому вона не бажала нічого, тільки допомагати іншим, і все ж так і не змогла втекти від своєї брудної суті. Вона — пані Смерть. Пропаща жінка.

Вона провела пальцем по ніжній щоці Ханни. Жінки обмінялися довгим розуміючим поглядом.

— Обіцяю, — прошепотіла Ніккі. — Швидко і безболісно. Покладу кінець твоїм мукам..

З очей Ханни струмком потекли сльози. Вона ледь помітно кивнула.

Треба думати, маєток був величним. Ніккі і раніше доводилося бачити подібну пишність. Точніше — куди більшу. Вона прожила в розкоші майже сто сімдесят років — серед монументальних колон і анфілад розкішних залів, різьбленого каменю та інкрустованих панелей, пухових перин і шовкових простирадл, м'яких килимів і багатих драпіровок, срібних і золотих орнаментів, різнокольорових вітражів із зображеннями епічних сцен. Там сестри посміхалися Ніккі, сяючи очима, і