Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

— Але ж Климент помер навіть раніше за мого батька! — вигукнув господар таверни. — Звідкіля ж то ви прибули, коли сього не відаєте? 

З господаревого тону було зрозуміло, що він засумнівався в Амброузовому здоровому глузді. Решта присутніх, дослухавшись до тієї дивної бесіди, з’юрмилися навколо та заходилися дошкуляти ченцеві жартівливими і часом грубими запитаннями. 

— А як щодо Азедарака, єпископа Зімсього? Чи й він також помер? — розпачливо запитав Амброуз. 

— Ви, звісно, маєте на увазі святого Азедарака. Він пережив Климента, а прецінь от уже тридцять два роки минуло, відколи Азедарак почив і невдовзі був канонізований. Подейкують, нібито насправді він і не помер, а був живим узятий на небо, і що його тіло так ніколи й не було поховане у величній усипальниці, яку звели для нього у Зімі. Та се, либонь, просто легенда. 

Відчуття невимовної спустошеності й сум’яття переповнили Амброуза. А тим часом навколо нього з’юрбилося ще більше відвідувачів, які, незважаючи на його рясу, зробили ченця предметом украй нечемних зауваг і кпинів. 

— Добрий братчик геть схибнувся з розуму! — крикнув хтось. 

— Аверойнські вина виявилися для нього заміцними, — загомоніли інші. 

— Який нині рік? — вимогливо запитав охоплений відчаєм Амброуз. 

— Рік Господа нашого 1230-й, — відказав йому господар таверни, заходячись глузливим сміхом. — А ви собі гадали, який то рік мав бути? 

— Був 1175-й рік, як я востаннє навідувався до таверни «Бон Жуісанс», — ізнався Амброуз. 

Його слова зустріли новими кпинами та реготом. 

— Заждіть-но, паночку, та ж вас на ту пору ще навіть не зачали, — сказав господар таверни. А тоді, ніби щось пригадавши, провадив далі вже задумливішим тоном: — Як я ще був дитиною, розповідав мені батько про якогось молодого ченчика, десь вашого віку, що одного літнього вечора 1175-го року прийшов до таверни і щез незбагненним чином після того, як випив ковток червоного вина. Здається, звали його Амброузом. То, може, ви і є той самий Амброуз, і отсе щойно повернулися з вашої мандрівки у нікуди? 

Господар таверни насмішкувато підморгнув, і завсідники, перекидаючись новими дошкульними жартами, знов узяли ченця на глум. 

Амброуз намагався вповні осягнути, в яку тяжку скруту потрапив. Тепер, з Азедараковою смертю чи зникненням, Амброузова місія звелася нанівець, і в усьому Аверойні не лишилося нікого, хто б упізнав юнака чи бодай повірив у його історію. У сьому незнаному часі, серед отсих незнайомих людей він відчував лише відчуженість і безпорадність. 

Аж раптом згадав юнак про той червоний фіал, який Моріаміс дала йому, прощаючись. Зважаючи на те, куди закинуло його зелене зілля, дію сього трунку годі було передбачити, однак Амброуза вже охопило всепоглинне бажання врятуватися втечею від химерної безвиході теперішнього становища. А крім того, він тужив за Моріаміс, як заблукане дитя тужить за своєю матір’ю; його нетривке й дочасне життя у минулому було сповнене таких чарів, що несила було їм опиратися. Анітрохи не зважаючи на грубі обличчя та голоси, що оточили його зусібіч, Амброуз видобув з-за пазухи фіал, відкоркував його та й вихилив одним махом… 

  V 

Він знов опинився на лісовій галявині перед велетенським жертовником. Поруч із ним знову стояла Моріаміс, була вона чарівна, тепла і аж дихала життям. Місяць і досі здіймався понад верхівками сосен, здавалося, що минуло лише кілька митей, відколи Амброуз розпрощався зі своєю коханою чарівницею. 

— Я подумала, що ти можеш повернутися, — мовила Моріаміс. — Тож трохи зачекала. 

І розповів їй Амброуз про виняткову невдачу, що спіткала його, коли він мандрував у часі. 

Моріаміс поважно кивнула. 

— Зелене зілля виявилося значно потужнішим, ніж я очікувала, — зауважила вона. — А втім, ми маємо щастя, що червоне зілля було однаково міцним і змогло перенести тебе назад крізь всі ті додані роки. Тепер тобі доведеться лишитися зі мною, оскільки я мала лиш два такі фіали. Сподіваюся, ти не шкодуєш. 

І Амброуз у дещо далекий від чернечої чеснотливості спосіб довів, що її сподівання були не марними. 

Ані тоді, ані будь-коли згодом не розповіла йому Моріаміс, що то вона сама однаковою мірою трішки підсилила обидва зілля за допомогою таємної формули, яку вона також поцупила в Азедарака. 

Аверойнський звір 

    I. Свідчення брата Жерома 

Я, скромний писар і найсмиренніший чернець Периґонського бенедиктинського абатства, на прохання абата нашого Теофіля пишу сей звіт про несьогосвітнє зло, яке ще й донині лютує, й донині не приборкане. І може статися так, що допоки допишу я звіт сей, зло теє знову вийде зі схованки і знову проявить себе. 

Ми, ченці периґонські, а з нами й усі ті, хто відають щось про ону істоту, погоджуємося, що пришестя її збіглося із першим сходженням у небесах червоної комети, яка й донині летючим вогнищем полум’яніє понад безмісячними пагорбами. 

Немов іржисте волосся Сатани, що майорить на пекельному геєнському вітрі, коли поспішає той назустріч світові, зійшла на овиді та комета попід сузір’ям Дракона і нині слідує за сузір’ям Скорпіона у напрямку західних лісів. Подейкують, що страхіття прийшло са́ме з комети, без крил злетівши проз світила на землю. Й воістину, аж дотепер, до літа року Господа нашого 1369-го, доки не зійшов у небесах той лиховісний червоний бич, у всьому Аверойні не було ані чутки, ані легенди про подібну істоту. Щодо мене, то я вважаю, що звір оний — се поріддя сьомого пекла, мерзота, яку породила булькотлива твань, змішана з вогнем, адже не подібний він до жодного зі звірів земних, до створінь повітря та води. І комета сяя цілком могла правити його пришестю за огнистий повіз. 

Мені ж, за мої гріхи та негідність, першому судилося уздріти звіра. Певно, видиво се було засторогою cупроти шляхів, які ведуть до вічної згуби, бо ж саме на ту пору порушив я правило святого Бенедикта, що забороняє трапезувати впродовж одноденних виправ із обителі. Забаривсь я допізна після того, як доставив листа від Теофіля доброму настоятелеві монастиря Сен-Зенобі162́, хоча й мав повернутися задовго до вечірні. А на додачу до трапезування разом із ласкавими мешканцями Сен-Зенобі почастувавсь я тамтешнім витриманим білим вином. Певна річ, саме за діяння сії й спіткала мене на зворотному шляху, в лісах за абатством, зустріч із безіменним страхіттям — породженням самої ночі. 

Перш ніж устиг я дістатися хвіртки абатства, день, зненацька згаснувши, щез, і довгий та безмісячний літній вечір згустився у моторошну темряву. Поспішаючи лісовою стежкою, відчував я лиховісний пострах у вузлуватих горбатих дубах та їхніх тінях, глибоких, наче прірва. І коли поміж їхніх химерних верховіть побачив я мстивий струменистий пломінь нової комети, що, здавалося, летіла за мною назирці, то вже й благодатне тепло вина геть згасло, й почав я гірко розкаюватись у тому, що знехтував обов’язком своїм і загаявся так надовго, бо ж знав я, що комета тая — то провісниця зла, прикмета, котра віщує смерть і пришестя cкверни сатанинської. 

Аж ось пройшов я поміж предковічних дерев, які рясно височіли аж ген до самої хвіртки абатства, коли се здалося мені, немов уздрів я світло у вікні, і се мене вельми підбадьорило. Однак, йдучи далі, побачив я, що світло було зовсім близько — попід похиленим гіллям край моєї стежки; ба більше — рухалося теє світло так, неначе то пурхали непогамовні мандрівні