Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Тепер потрібно повернути його в ріку у забути про це, як про страшний сон.- Лелейн взяла елемент у Святого.- І згадати про війну. Можливо і від неї вдасться світ врятувати?

-Вирушимо в Коронарні Ліси через годину. До порту залишилося зовсім трохи.- Промовив Ніко.- Мені треба…

-Відпочити.- Здогадалася Мірабель.- Ми розуміємо.- Вона поклала Священну Воду у Колбі до своєї сумки, перекинувши її через плече.

-Допоможеш з наметом?- Запитав Вієро у Лелейн.

-Який сенс? Лягай на траву, все одно ми тут ненадовго.

-Ти жахливий друг, янголятко.- Вієро посміхнувся, опустившись на м’яку траву.- Навіщо я тягнув ці речі через весь ліс?

-Це ж була твоя ідея…- Вона лягла коло нього.

   Мірабель вдихала чисте повітря, блукаючи заквітчаним полем і лише деколи піднімала очі на небо, щоб помилуватися зірками, яким більше не загрожували Діри – тіні. Вона чула сміх Вієро і Лелейн, розуміючи, що їй теж слід трохи відпочити. Ліс здавався не таким моторошним, як тоді, коли вони сюди зайшли. Бель вмостилася біля хвойного куща, прислухаючись до співі світлячків, від яких і земля перетворювалася на зіркове небо. Вона думала про Розаліну і Касаліна, про їх вчинки і злочини проти людей. Міркувала над тим, чи зможе вона зупинити війну, якщо її голова не опиниться в їх руках. Ні, вона не боялася сестру. Вона не боялася смерті. Найбільше її лякала несправедливість, яка панувала по всьому світу. Мірабель згадала бідну Джозі, яку обіцяла не покинути і серце стиснулося від жалю. Врешті-решт, вона все ще була королевою Танкервілю. Її не могли так просто позбавити життя. Але ще вона була втікачкою з власного королівства. Тому їй не знайшлося би виправдання. Однак єдине, про що шкодувала Бель, це про те, що вона залишила свою скрипку. Вона сумувала за музикою, що нагадувала їй своє спокійне життя. 

   «Що далі?»- Подумала Мірабель. Елемент повернеться в ріку, а вона досі залишиться ворогом країн і об’єктом пошуків для всіх головорізів і служителів Розаліни. Невже це і є кінець?  

-Привіт.- Біля неї сидів Ніко.- Ти так довго про щось міркувала, що навіть не помітила мене.

-Ти був тут весь час?- Вона здивовано кліпала очима.

-Не весь.- Святий ліг на траву, задивившись на зірки.- Про що думала?

-Про все.

-Це як?

-Це коли тебе хвилює все на світі, а ти лише пішак.- Задумливо відповіла Мірабель. 

-Не хвилюйся. Ти впоралась зі Смертю, впораєшся і з сестрою.

-Я б краще ще раз відвідала Потойбіччя ніж повернулася б до Розаліни.- Бель перевела погляд на Святого.- Чи не було б логічніше нам лишитися в Летючих Лісах, поки ти повертаєш елемент у ріку?

-Не можу повірити, що ти це кажеш.- Ніко посміхнувся.- Зазвичай я і кроку без тебе не ступаю.

-Ми вже тобі не потрібні.- Вона зітхнула.- Ти житимеш, Елемстоун теж, Лелейн отримає свої заслужені крила, а я буду сподіватися на те, що війна омине наш світ і я залишусь живою. Далі все залежить не від нас. 

-Я сумую за минулим. Зараз все так складно.

-Я теж, але хіба в Елемстоуні може бути інакше..?- Мірабель різко замовкла.

   Жахливий шум у голові пронизив її свідомість. Перев’язана рука заболіла так сильно, наче до неї приклали гарячий метал. Різні голоси не давали зосередитися на думках. Мірабель відчула, як з руки знову тече кров. Вона перелякано озиралася по сторонам, поки не відчула на своїх щоках руки Ніко, що намагався повернути її в реальність. Бель не могла говорити, вона лише дістала з сумки Священну Воду у Колбі, яка вкривалася кровавими лініями. Червоні цятки крапали на землю і на сукню Бель.

-Що… відбувається?- Дівчина гостро відчула чиюсь присутність за своєю спиною і насилу озирнулася.

   Одна секунда… Дві… Три… Щось впало на землю. Склалося таке враження, що з неба. Бель стиснула в руці елемент і повільно підійшла до незнайомого об’єкта. Це була людина. Вона була вбрана у повністю чорний костюм, а волосся кольору яблук сорту Муцу майже повністю просочилося кров’ю, як, власне, все обличчя і тіло. Людина не дихала. Вона була мертва. Вбита. Жахливою, по всім показникам, смертю.

-Касалін…- Мовила Мірабель самими губами.

   Жах в очах Бель наповнював все навколо, перетворюючись у безжальну зброю. Ніко підтримав її, аби вона встояла на ногах. Священна Вода у Колбі випала з її рук, тихо опустившись на трав’янисту землю. 

-Наступною буде Розаліна.- Почувся з лісу грубий чоловічний голос, що супроводжувався луною. 

   Елемент підлетів у повітря і опустився комусь у самі руки.

-Ви образили нашу повелительку.- Промовила жінка.- І її елемент.

-Тому ви за все відповісте.- Знову донісся жіночий голос, але зовсім інший, більш впевненіший. 

   З густого лісу з’являлися незнайомі постаті. Вони дивилися на Мірабель, яка не могла сказати ні слова.

-Як ви тут опинилися?- Ніко запитав це так, наче знав хто вони, або ж принаймні здогадувався.

-У цій дівчині всередині потужна енергія Потойбіччя.- Відповів один з них, який досі мовчав.- Навіть бар’єр вашого злощасного Першого Святого не зміг нам завадити. Ми зачепилися за неї, тому здатні триматися в цьому світі. Тож… Заграємо? Як я люблю казати – смерть чи пощада? 

                             З любов'ю, Анеллая!