Учень убивці - Робін Хобб

— Гадаю, якщо знайду тут кухню, то, можливо, роздобуду там свіжу телячу кістку. Не так їсти, як гратися. Йому це зараз більш потрібно…

— Фітце, це ти? Заходь, хлопче! Що з моїм Леоном?

— Я принесу кістку, — запевнив мене чоловік. Я встав і зайшов до сусідньої кімнати.

Веріті встав із ванни й узяв рушника у слуги. Він швидко витер голову і знову запитав:

— Що з Леоном?

Типовий Веріті: ми говорили місяць тому, але він навіть не привітався. Чейд вважав це недоліком: він не показував, що цінує своїх людей. Гадаю, якби зі мною трапилося щось важливе, то йому б доповіли. Мені подобалися його прямолінійність і впевненість, що все йде добре, поки йому не скажуть про зворотне.

— Нічого страшного, сір. Спека й дорога трішки втомили його. Якщо він усю ніч поспить у прохолодному місці, то це підбадьорить його. Але я б не радив давати йому забагато тістечок і жирної їжі під час такої спеки.

— Еге, — Веріті нахилився, щоб витерти ноги. — Гадаю, ти маєш рацію, хлопче. Барріч казав, ти добре розбираєшся в собаках. Тому я тебе послухаю. Просто він виглядав таким сонним і втратив апетит, що на нього не схоже. Він готовий усе їсти, особливо з мого столу.

Веріті видавався збентеженим, наче його застали у той момент, коли він сюсюкає з дитиною. Я не знав, що сказати.

— Я вам більше не потрібен? Можна я повернуся до стайні?

Веріті обернувся до мене зі стурбованим виглядом.

— Гадаю, це марна трата часу. Гендз зможе доглянути за твоєю кобилою, чи не так? Тобі треба скупатись і одягнутися до вечері. Чаріме, вода для нього залишилась?

Слуга, який готував одяг для Веріті, озвався.

— Одну хвилинку, сір. Я розкладу і його одяг.

Упродовж наступної години все перевернулося догори дриґом. Я знав, що це станеться, бо Чейд із Баррічем намагалися підготувати мене до цього. Але для непомітного нахлібника в Оленячому замку потрапити до почту Веріті було потрясінням. Усі інші гадали, що я в курсі справи.

Я не встиг прийняти ванну, як Веріті вже вдягнувся і вийшов з кімнати. Чарім сказав, що йому потрібно порадитися з капітаном варти. Мені подобалося, що Чарім такий пліткар і не вважає мій чин надто високим. Тому він міг не боятися розмовляти й нарікати на свої проблеми при мені.

— Я приготую тобі сінник. Гадаю, ти не змерзнеш. Веріті попросив, щоб ти постійно був при ньому, а не лише доглядав за собакою. В нього для тебе є якісь інші завдання?

Чарім замовк, сподіваючись, що я йому все розповім. Я ухилився від відповіді, зануривши голову в тепленьку водичку, щоб змити весь піт і пил. Потім я випірнув, щоб вдихнути повітря.

Чарім зітхнув.

— Я розкладу одяг для тебе. А ти дай мені той брудний, я його виперу.

Мені було дивно, що хтось на мене чекає, доки я скупаюся, і тим паче піклується про мій одяг. Чарім запропонував мені розгладити складки на камзолі й потурбувався про те, щоб занадто довгі рукави моєї нової, найкращої сорочки висіли на повну довжину. Це дратувало мене. Моє волосся відросло і закустрилося. Чарім швидко його розплутував. Це було боляче. Я звик одягатися сам, тому це чепуріння та огляд здавалися мені безкінечними.

— Кров покаже, — хтось вражено промовив біля дверей. Я обернувся і побачив Веріті. Він роздивлявся мене з цікавістю, хоч на його обличчі читався біль.

— Правда, мій лорде, що він викапаний Чівелрі? — самовдоволено промовив Чарім.

— Так. — Веріті прокашлявся. — Ні в кого немає сумнівів, хто твій батько, Фітце. Цікаво, що мав на увазі батько, коли наказував показати тебе у гарному вигляді? Шрюд, як завжди, бачить на три кроки вперед; цікаво, чого він домагається? Втім, гаразд. — Веріті зітхнув. — Він король, тож йому видніше. Моя справа — просто запитати старого піжона, чому він не укріплює свої дозорні башти. Ходімо, хлопче. Вже час спускатися.

Він розвернувся й пішов, не дочекавшись. Я побіг за ним. Чарім схопив мене за руку.

— На три кроки позаду і зліва від нього. Запам’ятай.

Так я і зробив. Доки Веріті спускався, його почет виходив з кімнат і йшов за принцом. Усі були у найкращому одязі, щоб їх бачили й заздрили далеко за межами Оленячого замку. Мої рукави виглядали більш-менш пристойно порівняно з убранням інших. Добре, хоч мої черевики не були обвішані маленькими дзвіночками чи бурштиновим намистом.

Веріті зупинився нагорі східців, і люди внизу замовкли. Я дивився на обличчя, що обернулися до принца. У мене був час прочитати всі їхні найрізноманітніші почуття. Дехто з жінок манірився, а дехто дивився презирливо. Чоловіки приймали такі пози, щоб усі могли роздивитися їхній одяг; ті, хто був у скромніших строях, виструнчилися. Я бачив, що до принца ставляться по-різному: з любов’ю і з заздрістю; його зневажали і боялися, а деякі — ненавиділи. Але Веріті, спускаючись, лише побіжно подивився на присутніх. Натовп розступився, і ми побачили лорда Келвара, який чекав, щоб запросити нас до обідньої зали.

Я уявляв Келвара зовсім іншим. Веріті назвав його піжоном, але я побачив худорлявого, вимученого чоловіка на порозі старості. Його дивний одяг нагадував обладунки, які захищають його від старіння. Помережане сивиною волосся було зав’язане у хвостик, як у воїна. В нього й хода була, як у хорошого мечника.

Я спостерігав за ним, як мене вчив Чейд, і гадав, що добре вивчив його ще до того, як ми сіли за стіл (на подив, я був не дуже далеко від знаті). Але вже після цього я зазирнув глибше в душу цього чоловіка. Це трапилося не через нього, але завдяки його леді, яка приєдналася до нас.

Леді Грація була десь на п’ять років старша за мене і розряджена, як пава. Я ще ніколи не бачив, щоб люди одягалися так крикливо і були позбавлені смаку. Вона сіла за стіл із різними викрутасами й жестами, як у птаха в період шлюбних ігор. Я відчув аромат її парфумів, що хвилею накотився на мене, але це радше був запах грошей, аніж квітів. У неї з собою був маленький песик із шовковою шерстю і великими очима. Леді Грація сюсюкалася з ним,