Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Ти бажав побачити, на що я здатна? — запитала вона. Її голос був дуже віддаленим, немовби хтось говорив до неї звіддаля.

— Жинь… — застеріг Неджа.

— Ні, відвали. — Вона скинула його долоню зі своєї руки. — Він бажав побачити, на що я здатна.

— Не треба.

— Назад.

Вона виставила долоні до Дзіньджі. Прикликати гнів було їй завиграшки. Він уже чекав, немов вода, що виривається з дамби… «Я ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу…»

Нічого не сталося.

Брови Дзіньджі поповзли вгору.

Жинь відчула гострий біль у скронях. Торкнулася пальцем очей.

Біль розквітнув і став усеосяжним. Під повіками вона бачила, як вибухають кольори, червоні й жовті; як полум’я здіймається зі згорілого селища; як силуети людей корчаться всередині; як величезна хмара, схожа на гриб, стала над мініатюрним лукоподібним островом.

Вона побачила знак, якого не впізнала: він змінював форму, немов кубло змій, висів перед її зором, а потім зник. Жинь ще якийсь час перебувала між світом свого розуму і матеріальним світом. Вона не могла дихати, не могла бачити…

Вона впала навколішки. І відчула, як Неджині руки підхопили її, почула, як він кликав когось на допомогу. Вона силкувалася розплющити очі. Дзіньджа стояв над нею, споглядаючи все з відвертим презирством.

— Батько мав рацію, — сказав він. — Нам варто було спробувати врятувати іншого.

Чаґхань із грюкотом зачинив за собою двері.

— Що сталося?

— Не знаю. — Жинь зібгала простирадло в кулак і відпустила, поки Чаґхань розкладав перед нею свою сумку.

У неї тремтів голос, останні пів години вона намагалася просто нормально дихати, але серце все одно калатало так, що вона заледве могла розчути власні думки.

— Я повелася легковажно. Хотіла прикликати вогонь, лише трохи, але не збиралася нашкодити йому по-справжньому, а тоді…

Чаґхань схопив її за зап’ясток.

— Чому ти тремтиш?

Жинь не усвідомлювала цього. Вона нічого не могла вдіяти з тим, що в неї тремтіли руки, а від роздумів починала тремтіти ще дужче.

— Я вже не потрібна йому, — прошепотіла вона.

— Кому?

— Вейсжі.

Жинь була налякана. Якщо вона не зможе прикликати вогонь, то Вейсжа намарно завербував спірлійку. Без вогню її можна викинути.

Жинь намагалася прикликати вогонь, відколи опритомніла, але результат завжди був однаковий: різкий біль у скронях, вибух кольорів, спалахи видінь, яких вона вже ніколи не хотіла бачити. Вона не розуміла, що не так, але вже не могла дотягтися до вогню, а без нього була абсолютно марною.

— Просто заспокойся, — сказав Чаґхань. Він розклав сумку на підлозі й присів біля неї. — Зосередься на мені. Дивися мені в очі.

Жинь підкорилася.

Очі Чаґханя, бліді й без райдужки чи зіниць, вибивали з колії і за звичних обставин. Але зблизька вони були химерно манливими — два уламки засніженого пейзажу на худорлявому обличчі, що притягували її, як загіпнотизовану жертву.

— Що зі мною? — прошепотіла вона.

— Не знаю. Але чому б нам не з’ясувати?

Чаґхань порився в сумці, затиснув щось у кулаку і простягнув Жинь жменю яскраво-блакитного порошку.

Вона впізнала наркотик. То був якийсь мелений висушений північний гриб. Вона вже ковтала його раніше, коли була з Чаґханем у Кхурдалайні, коли повела його до нематеріальної площини, де на неї чатувала Май’жиннень Теардза.

Чаґхань хотів супроводжувати її до внутрішніх глибин її розуму, до точки, де душа Жинь піднімалася до площини богів.

— Страшно? — запитав, коли вона завагалася.

Не страшно. Соромно. Жинь не хотіла впускати Чаґханя у свій розум. Вона боялася того, що він міг там побачити.

— Тобі обов’язково треба йти? — запитала вона.

Чаґхань пхикнув, потягнувся до її руки і притиснув палець до порошку.

— Ми зупинимося, коли я скажу, що ми можемо зупинитися.

— Чаґханю.

Він відкрито глянув на неї.

— Невже в тебе є інші варіанти?

Наркотик почав діяти майже тієї ж миті, коли торкнувся її язика. Жинь здивувалася, яким швидким і чистим було сп’яніння. Макове насіння виявилося гнітюче повільним, поступовим підняттям до виміру духів, яке працює лише тоді, коли вона зосереджена; а цей наркотик був ніби поштовх крізь двері між цим світом і іншим. Чаґхань схопив її за руку за мить до того, як лазарет потьмянів перед очима. Вони покинули площину смертних у вихорі кольорів. А потім обоє опинилися в просторі чорноти. Пливли. Шукали.

Жинь знала, що треба зробити. Вона зосередилася на своєму гніві і утворила зв’язок із Феніксом, який витяг їхні душі з порожнечі до Пантеону. Вона майже відчувала Фенікса, пекучий жар його божественності омивав її, вона чула його злісне ґелґотання…

А потім щось затуманило його присутність, відрізало її від бога.

Перед ними матеріалізувалося щось величезне. Неможливо описати це якось інакше, окрім як величезне слово, вирізане в порожньому просторі. Дванадцять знаків зависли в повітрі, велика піктограма мінилася зелено-блакитною зміїною шкірою, відливаючи в неприродній яскравості, мовби щойно пролита кров.

— Це неможливо, — сказав Чаґхань. — Вона не повинна бути на це здатна.

Піктограма була водночас і зовсім знайома, і геть чужа. Жинь не могла її прочитати, хоч вона й була написана нікарським письмом. Декілька символів скидалися на знайомі їй, але й суттєво від них відрізнялися.

Отже, це щось давнє. Давніше за Червоного Імператора.

— Що це?

— А на що схоже? — Чаґхань простягнув безтілесну руку, немовби хотів торкнутися піктограми, але квапливо відсмикнув її. — Це Печатка.

Печатка? Химерно знайоме слово. Жинь пригадалися фрагменти бою. Білявий чоловік, який висів у повітрі, блискавки, що закручувалися навколо кінця його палиці, розкриваючи діру до виміру істот несмертних, істот, яким не місце в їхньому світі.

«Тебе запечатали!»

«Хіба?»

— Хранитель Воріт? — запитала вона.

— Хранитель Воріт був запечатаний? — приголомшено промовив Чаґхань. — Чому ти мені не сказала?

— Я й гадки не мала!

— Але це стільки всього пояснює! Чому він загубився, чому нічого не пам’ятав…

— Про що ти?

— Печатка блокує доступ до світу духів, — пояснив Чаґхань. — Зміївна лишила в тобі отруту. Ось із чого вона. І Печатка не дозволить тобі дістатися Пантеону. І з часом вона сильнішатиме, з’їдаючи твій розум, доки ти не втратиш навіть спогади, пов’язані з Феніксом. Через Печатку від тебе лишиться тільки оболонка.

— Прошу, скажи, як її позбутися.

— Я можу спробувати. Тобі доведеться провести мене все­редину.

— Всередину?

— Печатка — це водночас і ворота. Дивися.

Чаґхань вказав у центр знака, де мерехтлива зміїна кров утворювала мінливе коло. Коли Жинь зосереджувалася на ньому, воно й справді немовби кликало її, затягуючи в якийсь невідомий вимір.

— Іди всередину. Не сумніваюся, що саме там Дадзі й лишила отруту. Тут вона існує у формі спогаду. Сила Дадзі криється в бажаннях, вона показує те, чого тобі хочеться найдужче, щоб не дати прикликати вогонь.

— Отрута. Спогад. Бажання. — Усе це мало небагато сенсу для Жинь. — Послухай, просто скажи, що в біса я маю з цим робити.

— Знищити, якщо зможеш.

— Знищити що?

— Думаю, ти зрозумієш, коли побачиш.

Жинь не треба було питати, як пройти крізь