Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Ти бачив Ельгі? — з надією запитав Фалмін. — Ти бачив мою доньку?!

— Бачив.

— Як вона? Що з нею? — запитав схвильовано Фалмін, забувши про все на світі.

— Твоя дитина закутана туманом минулого та майбутнього.

— Не розумію.

– І не зрозумієш, — дракон відвернувся, підійшов на край плато, подивився донизу, на скелястий хребет, що тягнувся далеко на захід. — Ніхто не зрозуміє.

— Що ти пропонуєш мені робити?

— Я відпускаю тебе, Фалміне. Хто я такий, аби вставати на заваді самої долі. Можеш бути вільним, якщо, звичайно, ти не захочеш убити мене.

— Ні, не захочу, — чаклун підійшов ближче до давнього створіння, яке зараз здавалося як ніколи беззахисним. — Наша розмова багато чого прояснила. Я ще маю сумніви, але… — він стиснув кулаки і зуби, напружився, — А що з іншими?

— Мисливцями? Їх чекає смерть. Вони прийшли сюди за мною та моєю паствою, але повернуться ні з чим.

— Я не можу допустити їхню смерть, принаймні не всіх.

— Про кого йдеться?

— Гноми та лицар із Канйора. Інші мене не цікавлять.

— А що я отримаю взамін на їх життя? Ти ж не думаєш, що твоя спорідненість із нами дає тобі право чогось вимагати?

Фалмін не очікував такого повороту подій. Знав, що дракон просто так його товаришів не відпустить, але й розумів, яку ціну доведеться заплатити. Добре знав.

— Даю клятву захисника, — сказав після хвилі роздумів Фалмін. Мовчки дістав ножа, провів ним по долоні лівої руки. Темна кров повільно стікала рукою, капала на землю. — Обіцяю, що жоден із драконів, які перебувають в цьому монастирі, не постраждають.

— Ти гадаєш, що ми не зможемо самі себе захистити? — примружився дракон.

— Зможете, але будуть втрати. Принц Кральє розмістив свій табір неподалік від монастиря, має при собі із сотню добре озброєних гвардійців та лучників. Він хоче розваг, вашої крові. І не зупиниться, поки не отримає цього. Повір мені.

— Яким чином ти збираєшся захистити нас? Та й навіщо тобі ці гноми?

— Вони мої друзі.

— Друзі, — дракон похмуро подивився на захмарене небо. — Я також мав друзів: Алларанід, Грійольдор, Танцірініг, Олдроог, Йордіглор… — усі були братами, але їх кістки давно красуються над чиїмось каміном або гниють у порожніх печерах. Ти вбив цих драконів, Фалміне, забрав життя великих літунів, чудових мисливців і просто неперевершених друзів, які, до всього ж, були і частково твоїми братами. А зараз в мене залишився лише мій син, який виявився мудрішим за мене і помітив у тобі те, чого б я, якби не ти, побачити не зміг. Так скажи, чому ж я маю врятувати твоїх побратимів?

Дракон, не отримавши відповіді, затримав на людині свій погляд, захиляв головою. Згадав гордих драконів, які колись розсікали повітря своїми крилами, перемагали ворогів та не знали собі рівних. Але виник ще один образ: темноволоса дівчина, яка потребувал допомоги й не знала куди йти. Постійно втікала від небезпек, що її переслідували. А він, батько, який зараз стояв перед ним із очима Смерті, був готовий на все заради доньки. Готовий виступити проти будь-якого ворога.

Яленіраведдін подивився на свого сина, який грався в кутку із великою кісткою. Це єдине, що залишилося в нього. Дитинча, яке давало сенс життя. Він збагнув. Поставив себе на місце людини, а свого сина на місце його доньки. І пробачив.

— Гаразд, Фалміне, ми домовилися із тобою, — сказав нарешті дракон, від чого людина полегшено видихнула. — Ти дав обіцянку про наш захист, взамін, я відпускаю мисливців.

— Дякую тобі, Яленіраведдіне.

— Не дякуй, а краще стримай свою обіцянку, воїне.

Фалмін підняв руку на знак прощання. Дракон поклонив головою, а дракончик, який перестав гратися із кісткою, стрілою підлетів до ноги чаклуна та обійняв її крильцями.

— Клянуся Затрігдіром, ти йому подобаєшся! Знав би мій син, хто ти такий, — хмикнув дракон, миролюбно дивлячись на свою малечу. — Ти зможеш пообіцяти мені ще одне, Фалміне?

— Так, Яленіраведдіне.

— Мого сина звати Нетрігдір. Якщо колись отримаєш замовлення на нього — відмовся.

— Обіцяю, пастире драконів, — Фалмін погладив маленького карапуза по чорній голівці, яка вже була вкрита міцною лускою. — Але й у тебе наостанок попрошу.

— Слухаю, Фалміне.

— Що ти ще побачив, коли зазирнув у мою душу?

— Я бачив Її, Фалміне. Вона постійно ходить поруч із тобою, хоче зустрітися поглядами, але ти, на щастя, ніколи не озираєшся. Не озирайся і надалі, чаклуне. Навіть якщо Вона покличе.

Фалмін, хвилину постоявши, схилився в поклоні перед змієм та його сином. Вищий дракон відповів тим самим, до нього приєднався Нетрігдір, смішно наслідуючи свого батька. Коли чаклун збирався йти, дракон крикнув йому вслід.

— Доля наша переплетена сотнею ниток, Фалміне, і можливо, невдовзі вони знову переплетуться.

— Радий був познайомитись, Яленіраведдіне. А особливо поспілкуватися із пастирем драконів.

– І я був радий знайомству, людино. До зустрічі.

Нарешті чаклун побачив вихід. Думав, що ніколи не зможе вийти із цього