Танок з драконами - Джордж Мартін
— Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.
— Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій.
Маестер Аемон витер носа.
— Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.
— Авжеж.
Джон відчув на обличчі щось мокре та холодне. Здійнявши очі, він побачив сніг. «Поганий знак.» Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.
— Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.
— І ви так само, мосьпане. — Йоля не надто поспішала лізти до воза. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.
— Даю в тім своє слово.
— А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.
— Як накажете, шановна пані.
— Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.
Йоля віддала дитину Скорботному Едові, видерлася на воза і накинулася хутряними шкурами. Коли Ед повернув їй дитя, Йоля приклала його до грудей. Сем відвернувся, збуряковілий лицем, і почав видиратися на кобилу.
— Та рушаймо вже! — закликав Булвер, ляскаючи батогом.
Вози потроху рушили уперед. Сем затримався.
— Ну, — мовив він, — на все добре вам.
— І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я.
Джон дещо пригадав.
— Коли я вперше побачив Йолю, вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так?
— Вона має більше мужності, ніж сама знає, — відповів Сем.
— Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Холодні краплі на обличчі нагадали Джонові про день, коли він прощався з Роббом у Зимосічі, не знаючи, що бачиться з ним востаннє. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки.
Коли маленький загін зник на відстані, східне небо остаточно посірішало, почався густий снігопад.
— Велетень чекатиме на ласку князя-воєводи, — нагадав йому Скорботний Ед. — І Янос Слинт теж.
— Так.
Джон зиркнув угору на Стіну, що нависала над головою, наче крижана гора. «П’ятсот верст від краю до краю, сто сажнів угору.» Сила Стіни полягала в її височині; довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком: «стіна має лиш ту силу, що їй дають люди за нею». Вояки Нічної Варти мали мужність і вірність, але їх було надто мало, щоб упоратися зі справою, яка чекала попереду.
Велетень чекав у зброярні. Справжнє ім’я його було Бедвик, а Велетнем розвідник звався, бо мав зросту хіба на волосину більше за п’ять стоп — нижчого коротуна не було у всій Нічній Варті.
Джон почав розмову без манівців:
— Нам уздовж Стіни треба більше очей. Подорожніх замків, де чати могли б зігрітися від холоду, знайти гарячу їжу та свіжих коней. Я ставлю залогу в Крижаному Сліді та віддаю вам провід над замком.
Велетень поколупався кінчиком мізинця у вусі — наче недочув сказане.
— Провід? Мені? А чи знають пан воєвода, що я — вилупок безземельного селюка? А на Стіну потрапив за лісокрадство?
— Ви служите у розвідниках більше як десять років. Ви вижили на Кулаку Першолюдей і в Крастеровому Дитинці, ще й повернулися, щоб розповісти іншим. Молоді братчики дивляться на вас знизу вгору.
Коротун зареготав.
— Та на мене хіба карлик дивитиметься знизу вгору! Я ж і читати не вмію, пане воєводо. Хіба ім’я своє напишу, як день буде ясний.
— Я пошлю до Старограду по маестрів. Для нагальної потреби ви матимете двох круків. Коли ж такої потреби не буде, висилайте кінних гінців. Поки ми не матимемо вдосталь маестрів та вдосталь птахів, я хочу поставити вервечку сторожових вогнів нагорі Стіни.
— Скільки ж бідолах будуть при мені служити?
— Двадцятеро з Варти, — відповів Джон, — і ще пів-стільки від Станіса. — «Старі, зелені та поранені.» — То не найкращі його люди, і чорне ніхто з них не вдягне, але коритися будуть. Приставте їх до справи, щоб не байдикували. Четверо з братчиків — бережани зі столиці, що приїхали на Стіну разом із князем Слинтом. На тих накидайте оком, а іншим стежте, чи не полізуть дичаки через Стіну.
— Та стежитиму, пане воєводо… але ж як на Стіну видереться вдосталь дичаків, то тридцятеро їх відти не скинуть.
«Може, і три сотні не скинуть» — подумав Джон, але вголос свого сумніву не виказав. Поки дичаки лізли Стіною, вони були надзвичайно вразливі: адже згори можна було кидати списи і каміння, лити барила гарячої смоли, а їм лишалося тільки відчайдушно чіплятися за лід. Іноді Стіна мовби скидала їх із себе сама — так, як собака струшує бліх. Джон бачив це сам, коли скиба льоду відвалилася під вагою Валиного коханця Ярла, зронивши його униз на певну смерть.
Але якщо дичакам вдасться дістатися верхівки Стіни непоміченими,
