Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Особистий проєкт, — повторила вона. — Будівництво величезних кораблів для твого брата — особистий проєкт.

Неджа похитав головою:

— Його мали в будь-якому разі завершити вчасно до північної кампанії. Але тепер часу знадобиться більше. З нього вирішили зробити оборонний військовий корабель. Тепер він повинен охороняти Арлон, а не вести флот.

— Чому ж вони відстають від розкладу?

— У верфі сталася пожежа. Якийсь ідіот із варти перекинув ліхтар. І це відкинуло будівництво на кілька місяців. Довелося завозити дерево з провінції Собаки. Батько мав бути дуже вигадливим, бо ж нелегко дістати такі значні обсяги деревини і приховати, що будуєш флот. З торгівцями Моаґ домовлялися кілька тижнів.

Жинь бачила почорнілі краї на деяких зовнішніх дошках каркаса. Але решту замінили новою обшивкою й відполірували до блиску.

— Усе це зчинило заворушення в місті, — сказав Неджа. — Дехто досі говорить, буцім це був знак від богів, що повстання буде невдалим.

— А що Вейсжа?

— Батько сприйняв це за знак, що йому треба пливти й добути собі спірлійку.

Замість того щоб повернутися до казарм на річковому сампані, Неджа повів Жинь униз сходами до основи хвилеріза, де вона досі чула шум верфі, гучніший за шум води, яка м’яко билась об стовпи в основі хвилеріза. Спершу Жинь подумала, що вони йдуть у тупик, аж доки Неджа не ступив із прозорого піску просто в річку.

— Що за чорт?

За мить вона усвідомила, що він стояв не на воді, а радше на великій круглій площині, яка майже не відрізнялася кольором від зелено-блакитної води.

— Латаття, — відповів Неджа, випереджаючи її запитання. Розкинувши руки для рівноваги, він перемістив центр ваги так, щоб хвилі піднімали листок у нього під ногою.

— Хвалько, — озвалася Жинь.

— Ніколи не бачила такого?

— Бачила, але лише на настінних сувоях. — Жинь скривилася, глянувши на листя. Її чуття рівноваги було навіть уполовину не таке гарне, як у Неджі, а впасти в річку їй зовсім не кортіло. — Я не знала, що вони можуть рости такими великими.

— Зазвичай і не ростуть. Цим лишилося місяць-два, а потім вони потонуть. Природно вони ростуть у прісноводних ставках у горах, але наші ботаніки знайшли спосіб мілітаризувати їх. Ти побачиш їх по всій затоці. Кращим морякам не потрібні шлюпки, щоб дістатися своїх кораблів, вони можуть просто пройти листям латаття.

— Заспокойся, — сказала вона. — Це лише перехід.

— Вони мілітаризували латаття. Хіба це не чудово?

— Мені здається, тобі просто подобається вживати слово «мілітаризували».

Неджа розкрив було рота, щоб відповісти, але їх перервав голос, що долинув звідкись згори:

— Награвся в екскурсовода?

До них сходами спускався чоловік. Він був у блакитній солдатській формі, а чорні смужки на лівій руці свідчили про ранг генерала.

Неджа квапливо зіскочив із листка на мокрий пісок і припав на коліно.

— Брате. Добре знову тебе бачити.

Жинь запізно усвідомила, що також мала стати на коліно, але її розум був надто зайнятий розгляданням Неджиного брата. Їнь Дзіньджа. Вона вже колись його бачила, лише декілька хвилин, три роки тому під час її першого Літнього фестивалю в Сінеґарді. Тоді вона подумала, що Дзіньджа і Неджа цілком могли бути близнюками, але якщо придивитися ближче, насправді їхня схожість не така разюча. Дзіньджа вищий, мав кремезнішу статуру і тримався, як годиться первістку — сину, який знає, що успадкує батькове майно, тоді як його меншим братам і сестрам судилося чубитися за рештки.

— Я чув, що ви облажалися в Осінньому палаці, — голос Дзіньджі був глибший, ніж у Неджі. І зарозуміліший, якщо це можливо. Жинь він здався химерно знайомим, але вона не могла збагнути, в чому річ. — Що сталося?

Неджа підвівся.

— Капітан Ежидень не ввів тебе в курс справ?

— Ежидень нічого не бачив. Поки батько одужує, я старший за рангом генерал в Арлоні й хочу знати подробиці.

«Алтань», — раптом усвідомила Жинь. Дзіньджа говорив зі стислою військовою точністю, яка нагадала їй Алтаня в його кращі часи. Перед нею стояла людина, яка звикла до компетентності й негайної покори.

— Мені нічого додати, — сказав Неджа. — Я був на «Нещадному».

Вуста Дзіньджі викривилися:

— Подалі від небезпеки. Як завжди.

Жинь чекала, що Неджа огризнеться, але він лише кивнув, проковтнувши в’їдливу заувагу брата.

— Як батько?

— Краще, ніж минулої ночі. Перенапружується. Спершу наші лікарі взагалі не розуміли, як йому вдалося вижити.

— Але батько сказав мені, що то просто поверхнева рана.

— А ти хоча б придивлявся до нього? Клинок майже розполовинив йому ключицю. Він брехав усім. Диво, що він узагалі при тямі.

— Він кликав мене? — запитав Неджа.

— З якого б то дива? — Дзіньджа поблажливо глянув на брата. — Я повідомлю, коли ти знадобишся.

— Так, пане, — Неджа опустив голову й кивнув.

Жинь зачаровано спостерігала за розмовою. Вона ніколи не бачила, щоб хтось допікав Неджі так, як він любив допікати всім іншим.

— Ти, спірлійко, — несподівано Дзіньджа глянув на Жинь, немовби щойно згадав, що вона стояла поруч.

— Так, — чомусь голос Жинь прозвучав здавлено, по-дівчачому. Вона відкашлялася. — Це я.

— Тоді ходімо, — сказав Дзіньджа. — Поглянемо.

— На що?

— Покажеш мені, що вмієш, — Дзіньджа говорив дуже повільно, немовби звертався до малої дитини. — Нехай горить добряче.

Жинь спантеличено глянула на Неджу.

— Я не розумію.

— Кажуть, ти вмієш прикликати полум’я, — сказав Дзіньджа.

— Ну так…

— Як багато? Наскільки пекуче? До якої межі? Вогонь іде з твого тіла чи ти можеш прикликати його з інших місць? Що тобі знадобилося, щоб спровокувати виверження вулкана?

Дзіньджа так швидко тараторив, що Жинь заледве розуміла його уривчастий сінеґардський акцент. Вона роками боролася з цим.

Жинь кліпнула, почуваючись дурепою, а коли заговорила, то почала затинатися:

— Ну, це просто відбувається…

— «Це просто відбувається», — перекривив він. — Що, як чхання? І чим це допоможе? Поясни мені, як тебе використати.

— Ви не можете мене використовувати.

— Ти подумай. Солдат не виконуватиме наказів.

— У Жинь була довга мандрівка, — квапливо втрутився Неджа. — Упевнений, вона радо продемонструє тобі свої сили вранці, коли відпочине.

— Солдати втомлюються, це частина їхньої роботи, — сказав Дзіньджа. — Ходімо, спірлійко. Покажи, що маєш.

Неджа заспокійливо поклав долоню на руку Жинь.

— Дзіньджа, ну справді…

Дзіньджа пхикнув від огиди:

— Прислухайся, що про них розповідає батько. Спірлійці те, спірлійці се. Я казав йому, що краще почати вторгнення з Арлона, але ж ні, він подумав, що з тобою зможе здійснити переворот, не проливши крові. Погляньмо, як це спрацює.

— Жинь сильніша, ніж ти можеш уявити, — сказав Неджа.

— Знаєш, якби спірлійці були такі могутні, то, мабуть, серед них було б менше мертвих. — Дзінджа посміхнувся. — Я все дитинство слухав про те, який дивовижний ваш дорогоцінний Алтань. А виявилося, що він був просто ще одним смаглявим ідіотом, який спалив себе намарно.

Перед очима в Жинь стала червона пелена. Дивлячись на Дзіньджу, вона бачила не плоть, а обгорілу головешку, прах, який