Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- Чудова мета. Як ми її досягнемо?

-- Сподіваюся, наша покалічена подруга щось підкаже. – Я повернулася і глянула на нашу сплячу пацієнтку. Я молилася, щоб в неї була хоч якась відповідь, бо єдина, до якої додумалася я, була відчайдушною.

-- Як я вже сказала, це не горить. А от її ноги довше чекати не можуть. Потрібно, щоб ти розпалив багаття, партнере.

Він розпалив, і коли лезо ножа розпеклося до білого жару, розбудив її й схопив за ноги.

Нерозлучні друзі з болем, чи ні, її крики заповнювали ніч, доки вона не відключилася. Робота була не з приємних. Мені довелося розпікати лезо з десяток разів. Коли все закінчилося, я була смертельно змучена. Я скрутилася калачиком поряд з Хольгреном і заснула під акомпанемент його глибокого, ритмічного дихання. На щастя його особливий, чудовий запах витіснив приторно солодкий сморід її обгорілої плоті.

Якщо я сподівалася негайно отримати якісь відповіді від Руікі, то мене чекало розчарування. Поки ми спали, вона якимось чином зникла, тихо і так, що жодне з нас не зауважило. Мої прокльони через її відсутність розбудили Хольгрена.

-- Далеко вона не втекла, -- сказала я. – Ходімо. Давай знайдемо її.

Я вирушила в напрямку смертельних земель, гадаючи, що вона поповзла в тому напрямку, як поранений звір, щоб її знищили ті огидні істоти. Хольгрен поклав руку мені на плече.

-- Не туди, -- сказав він. – Сюди. Я відчуваю її присутність в цьому напрямку.

І він вказав на захід, в бік Табернакля.

-- Заради кривої милиці Керфа! Швидше, поки їй не вдалося заповзти всередину.

Я побігла стрімголов, Хольгрен за мною. Як далеко їй вдалося відірватися? Як швидко вона могла повзти? Ми могли наздогнати Руікі в ту мить, коли Атагос почне пожирати її. Якщо так трапиться, нам теж гаплик. Клята Руікі наразила нас на ще більшу небезпеку.

Те, що залишилося від вулиць Тагота, розходилося з двох площ з двох боків Табернакля, нагадуючи чимось подвійну павутину. Тільки дві головних дороги вели від цих площ до країв смертельних земель, одна на північ і одна на південь. Ми знаходилися на дальньому східному краю того, що залишилося від міста.

Я не намагалася триматися вулиць. Я вела Хольгрена прямим маршрутом до Табернакля, через обвалені будинки й купи уламків, через знищені подвір‘я і вежі без дахів. За того пів року, що я провела тут, я вивчила ці старі кам‘яні кістки краще, ніж своє рідне місто.

Коли ми наблизилися до високої стіни Табернакля, я сповільнила крок і вказала Хольгрену зробити те саме.

-- Де вона? – прошепотіла я і він вказав прямісінько на Табернакль.

-- Хай їй чорт.

Я підійшла до краю стіни і виглянула. Ворота стояли трохи прочинені. Там, наполовину на території Табернакля, лежала Руікі. Вона не рухалася. Я заховалася і спробувала придумати, що робити.

Може вона вже померла, але якщо так, Атагос до неї не добралася. Руікі не нагадувала здутий бурдюк. Я довго і наполегливо думала про те, щоб залишити її там. Якщо вона вже була мертвою, я даремно буду ризикувати собою, намагаючись врятувати її. Якщо вона була живою, то точно не хотіла ніякого порятунку.

Але мені було наплювати на те, чого хотіла вона. Існував шанс, що вона знала щось, що могло допомогти нам знищити Короля Тіней. Чи був він настільки важливим, щоб ризикувати своїм життям, намагаючись врятувати її, цей шанс? Я глянула на Хольгрена і вирішила, що таки був.

-- Чи існує якийсь спосіб зробити когось тимчасово глухим? – запитала я його.

Він насупив чоло.

-- Ніколи не пробував. Гадаю, що зможу, тільки дай мені час…

-- Часу в нас немає. Слухай сюди. Якщо щось трапиться, не йди за мною. Ти мені нічим не допоможеш. Я серйозно. Щоб боротися з Королем Тіней залишишся тільки ти. Присягни мені. Присягни, Хольгрене.

Я думала, він не присягне. Він довго мовчав. Нарешті кивнув.

-- Добре, -- я нахилилася і поцілувала його. Тоді, поки не передумала, я підстрибнула і погнала в бік воріт Табернакля.

Поки я бігла до неї, то спробувала оцінити ситуацію. Ворота були відкриті назовні, на площу, хоча були зроблені так, що відкривалися тільки всередину. Між стулками воріт був десь метровий проміжок. Права звисала під трохи п‘яним кутом. Масивні бронзові завіси відірвалися від гнилого дерева воріт, коли Атагос жбурнула мене крізь них. Руікі лежала на боці в проміжку між стулками, одна рука зігнута поряд з обличчям, друга простягнута вперед, на територію Табернакля. Навколо обрубків ніг утворилася калюжа крові. По дорозі, коли вона тягнула їх по нерівній бруківці, то загубила пов‘язки. Два кривавих сліди тягнулися і зникали в напрямку табору.

Проте, здавалося, вона ще дихала. Потрібно віддати їй належне; по-своєму вона була такою ж впертою, як я.

Я не хотіла, щоб Атагос навіть запідозрила, що ми були тут. Вона не могла покинути територію храму, але, хай їй чорт, вона могла притягнути нас до себе. Я не знала зони її дії, і не мала бажання довідатися. Я відмахнулася від спогадів про те, як Гнаррі здувся, немов пробита списом скелезубова риба, про божевільну посмішку Атагос. Така доля не для мене. Ні, якщо я можу щось з цим зробити.

Я змінила маршрут, рухаючись трохи під кутом до вузького отвору в воротах, щоб не стати мішенню для когось всередині. Я очікувала, що крик Атагос, від якого холоне кров, захопить мене зненацька. Очікувала, що він зіб‘є мене з ніг, візьме під контроль моє тіло і доставить мене до неї, де вона висмокче мене до краплини. Дехто каже, що найгірше – це страх перед невідомим. Вони просто не бачили нічого, чого дійсно варто боятися.