Ми - дракони - Тала Тоцка

Вигук захоплення пронісся над залом, але один відчайдушний крик так і залишився б непоміченим, якби Еррегор не продовжував дивитися на свою кохану. Вона зблідла, притиснула до обличчя долоні, скрикнула безпорадно і впала прямо на руки клятому девіну. Той підхопив її і поніс до виходу.

Еррегор і радий би кинутися слідом, та вже наганяло жаром від тіл, що оберталися. Вже один за одним підкидалися і згиналися людські іпостасі, змінюючи свій вигляд, і через мить перед троном височіли п'ять драконів.

— Давай, синку, — тихо мовив Еррегор і підкинув руки, вигинаючись, а за ним схопився, обертаючись, Дастіан.

Гарний він дракон, хоч ще й невеликий, луска золотиста, ну точнісінько як у діда Бальденора. У батька його, Хазадара, луска теж світла, але блякла якась, кольором схожа на розпечений пісок. Сагідар вражаючий з його багряно-червоною лускою — на сонці горить, як багаття в ночі палає. Сам Еррегор був чорним як ніч, а черево з вогняними переливами, і коли він летів, здавалося, ніби це лава стікає по чорному гірському хребту.

Дракони Вогню схилили могутні шиї перед обома Вогнедишними, Дастіан збентежено ворушив крилами і нервово постукував шипастим хвостом. Аміру довелося непомітно припечатати його своїм — нічого підданим бачити майбутнього аміра в такому збентеженні. Нехай вчиться собою володіти, майбутньому Владиці Андалурсії це вміння ох як стане в нагоді.

Потім всіх гостей запросили в зал, де їх чекали банкет і танці, а Еррегор, не витримавши, кинувся в сад, куди поніс на руках красень-девін його кохану.

Він знайшов їх у далекій альтанці, і гнів, як вогонь, струменями потік під шкірою, викликаючи в голові чергове виверження. Тони ридала на грудях девіна, час від часу сумно повторюючи:

— Що ж нам тепер робити, Расе? Що нам тепер робити?

А той негідник гладив її волосся і примовляв:

— Не плач, Тоно, ми що-небудь обов'язково придумаємо, я тобі обіцяю.

Обіцяє він! У Еррегора навіть в очах потемніло, він увірвався в альтанку і рикнувши переляканому девіну «Геть!», схопив Тону за плечі і вп'явся в неї божевільним поглядом. А вона, побачивши аміра, ще сильніше розплакалася, обняла за шию і давай йому обличчя цілувати. І очі, і скроні. І куди й подівся весь той гнів, стік як вода. Еррегор зціпив її в обіймах, ледь не розчавивши і хотів поцілувати, але вона не давалася, а лише обіймала його, гладила по обличчю і повторювала його ім'я, як заклинання.

У альтанку ввалився похмурий девін і, не дивлячись на них, сказав кудись убік:

— Ваша величносте, сюди йде аміра Алентайна. Гадаю, мені слід відвести сенору Верон.

— Залишся зі мною, Тоно, — наказав Болігард — мені все одно, що вона скаже.

— Ти одружений, Еррегоре, — відповідала його кохана жінка, ховаючи очі, — і поки у тебе є дружина, мені біля тебе немає місця. А коханкою я твоєю не буду, великий аміре. Тому що кохаю тебе.

Вона вийшла з альтанки, подала руку геронцю, і вони попрямували до палацу, а назустріч їм з боку палацу до альтанки вже йшла Алентайна. Тона і її супутник вклонилися амірі, при цьому ступивши вбік на доріжці, і потім обидва розтанули в темряві нічного саду.

Еррегор притулився чолом до дерев'яного бруса і закрив очі. Алентайну бачити йому не хотілося.