Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Голос Фалміна тремтить від люті.

— Я не віддам її тобі. Ніколи.

Голос дружини вібрує ненавистю.

— Я її мати! Ти не посмієш!

— Цю дитину ніхто не скривдить, Катрін. Якщо хтось захоче її скривдити, то пожалкує! Навіть ти!

— Це моя дитина! Як я можу бажати їй зла!?

— Ти, можливо, не бажаєш, але цей покидьок використовує тебе. Використає і Ельгіду, якщо вона потрапить у його руки.

Мовчання. Ненависні погляди. Презирство. Нерозуміння.

Так було не завжди. Допоки у їхнє життя не увірвався інший чоловік.

— Це моя дитина, — сказала невпевнено Катрін, обхопивши себе руками за плечі. — Ти не зможеш.

— Ця сволота скривдить її! Він обдурить тебе і використає Ельгіду, — повторив він, вимахуючи через безпомічність руками. — Хіба ти не бачиш?

— Замовкни! Замовкни!

Голос Фалміна виважений та впевнений.

— Я краще помру, аніж віддам вам дитину.

Голос Катрін сповнений ненависті та холодної сталі.

— Нехай буде так.

Світло. Подих. І сльози…

Яленіраведдін увійшов у туман, який закутав його в щільне покривало. Йшов довго та безрезультатно. Хотів знайти вихід.

За мить побачив маленьку чорноволосу дівчинку. Дівчинку, яка має такі ж очі, як і у свого батька.

— Хто ти? — запитала.

Яленіраведдін хотів відповісти. Відчув, що зробити цього не зможе. Бачив очі дівчинки. І боявся. Боявся того погляду.

— Де мій тато? — запитала розгублено, стискаючи у ручці м'яку іграшку. — Де мій татусь?

Дракон відчув, як тіло проймає льодяна стріла. Як ця стріла вражає усе нутро, а на кутиках очей навертаються сльози. То були не сльози, а кров.

— Я хочу до тата! Ти знаєш, де він?

Дракон знову не відповів і безсило відкрив пащу. Дівчинка заплакала, обійняла іграшку. Була самотня. Така самотня.

— Вони покинули мене! — раптом крикнула. — Залишили саму!

Яленіраведдін знову глянув у її холодні очі. Знову відчув страх і…покору. Зрозумів, що ця дитина має над ним владу. Має владу над вищим драконом!

— Я хочу до тата, — сльози котилися по її щічках і розчинялися в тумані. — Не хочу бути сама.

Він глянув востаннє у її заплакані очі. Похитнувся, відчув запаморочення і впав у безодню.

Яленіраведдін, ледь переводячи подих, вийшов із трансу, затрусив знесилено головою. Фалмін стояв перед ним, але не на горі трупів. Він просто стояв. Коли Яленіраведдін підвів голову, чоловік помітив сльози в кутиках його очей.

— Що ти побачив, драконе?

— Я побачив те, що чекає нас усіх, Фалміне, — голос дракона став засмученим, а