Місто кісток - Кассандра Клер

– Народ! – Саймон влетів до кабінету в паніці. – Хтось іде.

Клері впустила фото.

– Це Люк?

Саймон виглянув у коридор і кивнув.

– Так. Але він не сам, з ним іще двоє чоловіків.

– Чоловіків? – Джейс швидко перетнув кімнату, визирнув у двері й пробурмотів під ніс прокляття. – Чаклуни.

Клері здивовано витріщилася на нього.

– Чаклуни? Але…

Роздивляючись навсібіч, Джейс позадкував від дверей.

– Звідси є інший вихід? Запасний вихід?

Клері заперечно похитала головою. Кроки в коридорі ставали дедалі чутнішими. Дівчині забило дух від страху. Джейс відчайдушно роззирався навколо. Його очі зупинилися на палісандровій ширмі.

– Зайдіть за ширму, – наказав він. – Негайно.

Клері залишила розбите фото на письмовому столі й ковзнула за ширму, тягнучи Саймона за собою. Джейс із стилом у руці був за ними. Він ледве встиг сховатися, коли двері відчинилися навстіж і стало чутно кроки, а потім і бесіду чоловіків, що увійшли до Люкового кабінету. Розмовляло троє. Клері знервовано подивилася на Саймона, який дуже зблід, а потім на Джейса, який, піднявши стило в руці, малював його кінчиком на ширмі квадрат. Клері побачила, що квадрат став прозорим, як скляне віконце. Вона почула, як Саймон глибоко вдихнув. Його подих був ледь чутний, та Джейс похитав головою, губами промовляючи: «Вони не бачать нас через нього, але ми можемо бачити їх».

Кусаючи губу, Клері підійшла ближче до квадрата і глянула крізь нього, відчуваючи на шиї дихання Саймона. Вона чудово бачила кімнату: книжкові полиці, стіл з сумкою на ньому та Люка з окулярами на чолі. Виснажений і трохи згорблений, він стояв біля дверей. Було страшно, хоча дівчина знала, що їх не бачать, бо скло, як і в поліцейській кімнаті для допитів, «працювало» лише в одному напрямку.

Люк обернувся, дивлячись у коридор.

– Не соромтеся, роззирайтеся, – сказав він із сарказмом. – Добре, що ви проявляєте таку цікавість.

Десь із кутка кабінета прозвучав низький смішок. Нетерплячим помахом руки Джейс розширив рамки свого «вікна», тепер воно показувало більшу частину кімнати. Крім Люка, у кабінеті було ще двоє чоловіків у довгих червонуватих мантіях із відкинутими каптурами. Один з них – стрункий, з елегантним сивими вусами та борідкою. Коли він усміхався, виблискували сліпучо-білі зуби. Інший – здоровило, кремезний, як борець, із коротко підстриженим рудуватим волоссям.

– Це чаклуни? – прошептала Клері.

Джейс стояв непорушно, як гранітна брила. «Він боїться, що я втечу, побіжу до Люка», – подумала Клері. Якби вона могла переконати його, що не зробить цього… Було щось у тих двох чоловіках, у їхніх мантіях кольору артеріальної крові, що лякало її.

– Ні, – прошепотів хлопець. Він був білий, наче побачив привидів. – Це Мисливці за тінями. У чаклунських мантіях.

– Вважай це дружнім візитом, Ґреймарку, – сказав чоловік із сивими вусами.

– У тобі немає нічого дружнього, Пенґборне. – Люк сів на край столу, вигнувши своє тіло так, що воно заступало чоловікам дорожню сумку та її вміст. Тепер, коли Люк був ближче, Клері помітила, що його обличчя і руки були в синцях, а пальці подерті до крові. Довгий поріз огортав шию і зникав за комірцем. Що з ним сталося?

– Блеквелле, не чіпай цінну річ, – строго сказав Люк. Рудий здоровило, який узяв статуетку Калі з книжкової шафи, задумливо провів по ній своїми товстими пальцями.

– Гарненька штучка, – відзначив він.

Пенґборн відібрав статуетку у свого компаньйона.

– Вона була створена для боротьби з демонами, яких не можуть убити ні боги, ні людина. «О, Калі, моя мати, сповнена блаженства! Чарівнице всемогутнього Шиви, танцюєш ти у шаленій радості, плескаючи в долоні. Ти – Рух усього, що рухається, а ми лише твої безпорадні іграшки».

– Дуже приємно, – мовив Люк. – Я й не знав, що ти вивчав індійські міфи.

– Всі історії правдиві, – сказав Пенґборн, у Клері аж мороз по шкірі пішов. – Чи ти і це забув?

– Я нічого не забуваю, – зауважив Люк. Хоча він виглядав розслабленим, Клері бачила, які напружені його плечі та губи.

– Я припускаю, тебе прислав Валентин?

– Так, – сказав Пенґборн. – Він подумав, що ти, можливо, змінив свою думку.

– Ніщо не може змінити мою думку про це. Я вже казав вам, що нічого не знаю. Симпатичні мантії, до речі.

– Дякую, – сказав Блеквелл з хитрою усмішкою. – Зняли їх з пари мертвих чаклунів.

– Це ж офіційні мантії з переговорів? – запитав Люк. – Ще з часів Повстання?

Пенґборн посміхнувся.

– Трофеї, здобуті в бою.

– А ви не боїтеся, що хтось може помилково прийняти вас за справжніх чаклунів?

– Ні, – сказав Блеквелл, – якщо вони підійдуть ближче.