Чаша Амріти - Олександр Павлович Бердник
— Щось привіз мені? — допитувалася Ніна, перевертаючи котлети на сковороді. — Там же, мабуть, багато цікавих речей?..
— Я не ходив по магазинах, — знизав плечима Михайло. — Сувеніри з чеського скла. Для Андрійка…
— Того добра й у нас можна знайти, — невдоволено надула губи Ніна. — Ти б щось з жіночого туалету. Чехи вміють робити…
— Вибач, — сухувато сказав Михайло. — Не подумав…
— Ти ніколи про мене не думаєш. Ну, ну, не дмися. Забудемо. Сама собі куплю. Ось, будь ласка, сідай до столу. Випий вина. «Закарпатська троянда». Прекрасний букет…
Знову в уяві Михайла випливло обличчя Ганнусі. «Закарпатська троянда». Справді, квітка. Як разюче вона провела водорозділ між фальшивим і справжнім. Тепер вже неможливо жити по-старому. Неможливо грати і прикидатись.
Він недбало копирсався виделкою в котлеті, а Ніна сиділа навпроти, невгамовно говорила:
— Ти дуже змінився. Ніби схуд. І якийсь похмурий…
— Голова болить…
— Від зміни місця. Це буває. Не забувай, що через кілька днів твоя дисертація. Треба класно підготуватися. Я вже організовую вечерю…
— Яку вечерю? — здивувався Сагайдак.
— А після захисту. Запросиш душ сто. Бенкет на весь Київ.
— Ще невідомо, чи схвалять…
— Не турбуйся. То — моя справа. Все буде гладко. Зате потім — я з тебе не злізу. Наступного року у нас має бути машина і дача…
— Ну знаєш… ти мені голову прогризла з тією машиною…
— Нічого, нічого, ціла твоя голова. А у нашому інституті велике відкриття…
— Що там за відкриття?
— Дивні біологічні структури під мікроскопом. Ти розумієш — вода, певні розчини, слабкий електричний струм. Виникають структури, схожі на протистів, діляться, поглинають один одного. Схоже, що підходимо до утворення штучного життя…
— Ну й що?
— Як то — ну й що? — вражено перепитала Ніна. — Що це з тобою? Тут таке епохальне відкриття…
— Багато їх було, «епохальних», — байдуже сказав Михайло, випиваючи компот. — А який толк?
— А якого толку треба? — розсердилася жінка. — Можна буде ліпити біологічні кібернетичні системи. Так говорить керівник роботи професор Авдюшко. Може, тут ниточка до безсмертя…
— Безсмертя, — покрутив головою Михайло. — Наче папуги, повторюємо ці слова, не задумуємось, що за ним. Безсмертя чого? Уяви собі, що ти безконечно крутишся на кухні, вариш борщ, бігаєш в інститут, мрієш про машину, а як придбаєш — тоді про щось інше! Це ж збожеволіти можна, захочеться померти!
— Не збагну, яка муха тебе вкусила, — образилася Ніна, забираючи миски зі столу. — Вже й безсмертя тебе не влаштовує. Чого ж тоді ти бажаєш?
— Тиші, — сказав Михайло сумно. — Тиші й мовчання. Знаєш, інколи тиша мудріша від базікання. Ми втомилися від слів. Я їх чув у Празі досить. І вдома — теж…
— Тоді давай посідаємо поряд, дивитимемось одне одному в очі, мовчатимемо. Страшенно цікаво…
— Якби-то можна було. То — велике уміння. Не кожному дано…
— Краще б ти не їздив на симпозіум. А то наслухався всяких філософій! Поїдемо на Дніпро, покупаємось?
— Щось неохота…
В кімнату влетів Андрійко, побачив батька, радісно загоготів, обняв Михайла за шию. У Сагайдака біля серця затепліло, він поцілував сина в щоку, притиснув худе жилаве тіло до грудей. Ось та ниточка, що зв’язує його з сім’єю! Чи міцна вона? Чи витримає?
Він погладив синову вихрясту голову, відсторонився.
— Звідки влетів, як ошпарений?
— З пляжу, татку! Біжу на футбол. Людей — море!
— Психоз, — зітхнув Михайло. — Що там цікавого?
— Ти не розумієш, татку! — авторитетно сказав син. — Мамо, дай якийсь бутерброд, їсти хочу! Дякую. Там, на стадіоні, — поле бою! Дві системи. Фізичний аспект, психічний, емоційний…
— Хм. А по-моєму — тваринні інстинкти тішите. Замість гладіаторів — футбол. Кориду дозволять — бикам станете аплодувати!
— Ні, Михасику, — заперечила Ніна. — Ми в інституті фізіології вивчаємо футбол як клапан для випускання зайвої психічної енергії в час дозвілля…
— Так? — підвів брови Михайло. — Це цікаво. Це ти недурне слово сказала. Клапан. А що — схоже. Хто придумав?
— Молодий працівник. Аспірант. Готує дисертацію на таку тему…
— Не бачити йому кандидата, — усміхнувся Сагайдак. — Небажані висновки випливуть з такої теми…
— Ну, татку, адью! — сказав Андрійко, давлячись бутербродом. — Поспішаю…
— Чого ж ти мене нічого не запитаєш?
— А що ти скажеш? Я все знаю! Філософи? Не люблю! Транзистора привіз?
— Ні. Навіщо він тобі? Маєш же.
— Японського хочеться. В Празі не бачив?
— Не бачив. Не цікавився.
— А чим же ти цікавився? Бувай! А то запізнюсь…
Син вискочив у двері, загрюкав по сходах. Затихло.
Михайло покрутив головою, хмикнув. Лобуряка росте. Як бадилина — без догляду, без програми. Еклектичний світогляд, хаос в голові. Головне — транзистор, футбол, анархічне мислення, заперечення авторитету. Філософія для нього «зола», як він любить висловлюватися. А сам, як і його задерикуваті товариші, в полоні найгіршої, вулично-міщанської філософії: «Один раз живемо». Невже не переросте цього жахливого впливу, невже віддалиться, стане чужим? Очі, обличчя, тіло — рідні, теплі, бажані. А душа — в сутінках, дихає холодком, чуженіє. А може, гра? Гра в самотність, незалежність? Якби-то!
Непомітно спадав над Києвом вечір, спалахували на вулицях ліхтарі, неонові реклами. Михайло помився під душем, переодягнувся, ліг в кабінеті на дивані.
Ніна з’явилася на порозі спальні в розкішному пеньюарі, ніжно покликала:
— Йди до мене, Михасику…
— Голова болить, Ніночко. Хочу спати. Я не виспався…
Він одвернувся до стіни. Ніна кішечкою підступила ближче, вражено зазирнула в його обличчя. Гарячі перса лоскотали спину, дратували Михайла.
— Як? У перший вечір… і ти не хочеш
