Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Можливо, — відповів я, простягнувши руку по гаманець. — Так, гадаю, є.

Я витягнув з кишені боксерки і взявся нишпорити далі.

— Принаймні ти не носиш плавок, — зауважила вона.

Тоді я увімкнув верхнє освітлення й витягнув гаманець. Щойно розкрив його, як Фіона нахилилася до мене, поклавши долоню на мою руку. Нарешті я знайшов кольорову пляжну світлину, де, крім нас із Люком, були Джулія та дівчина на ім’я Ґейл — Люк тоді з нею зустрічався.

Я відчув, як тітка міцніше стиснула мою руку і хапливо вдихнула.

— Що трапилося? — запитав я. — Ти знаєш його?

Вона надто швидко похитала головою.

— Ні, ні, — заперечила вона. — Ніколи раніше не бачила.

— З тебе нікудишня брехуха, тітонько. Хто це?

— Я не знаю, — наполягала вона.

— Ну ж бо! Ти мало руку мені не зламала, коли побачила його.

— Не тисни на мене, — застерегла вона.

— Це стосується мого життя.

— Гадаю, це стосується не тільки твого життя.

— Отже?

— Наразі облишмо це питання.

— Боюся, я не можу зробити цього. Мушу наполягати.

Вона повернулася до мене, виставивши між нами обидві руки. З її наманікюрених кінчиків пальців почав куритися дим. У мене на зап’ясті запульсувала Фракір, а це свідчило, що Фіона достатньо розгнівана, аби напасти на мене, якщо до цього дійде.

Я відгородився від неї руками і вирішив пригальмувати.

— Гаразд, вважаймо тему закритою — і нумо додому.

Вона зігнула пальці, і дим зник. Фракір завмерла. Фіона витягнула колоду Козирів із гаманця і дістала карту Амбера.

— Та раніше чи пізніше, але я все одно мушу дізнатися, — додав я.

— Пізніше, — відрубала вона, і перед нами забовванів образ Амбера.

Це у Фіоні мені завжди подобалося: вона ніколи не намагалася приховати своїх почуттів.

Я простягнув руку і вимкнув верхнє освітлення, коли навколо постав Амбер.

8

Гадаю, мої думки на похороні були доволі типовими. Неначе Блум[44] з «Улісса», я пригадував найбуденніші речі про покійного і міркував про поточні справи. Решту часу мозок перебував у вільному блуканні.

На широкій береговій смузі край південного підніжжя Колвіра знаходилася маленька капличка, присвячена Єдинорогу, — одна з кількох, поставлених у місцях, де його бачили. Здавалося, саме це місце найкраще пасувало для проводів Каїна в останню путь, адже він — як і Джерард — якось висловив бажання знайти вічний спочинок в одній із морських печер у підніжжі гори, щоби милуватися водами, які він так довго і часто перетинав. Для нього вже приготували грот, тож після церемонії заплановано ще й процесію з перенесення тіла туди. Ранок був вітряним, туманним і по-морському прохолодним. На воді, пів ліги на захід від нас, бовваніло лише кілька кораблів, які рухалися в порт чи з нього.

Гадаю, саме Рендом мав би головувати на церемонії, адже королівський скіпетр автоматично робив його й головним священником, але він, прочитавши перший і заключний абзаци про Відхід Принців із Книги Єдинорога, передав свої повноваження Джерарду, бо з усієї нашої родини Каїн мав найкращі стосунки саме з ним. Глибокий голос дядька, який зачитував довгі уривки про море й плинність, виповнив маленьку кам’яну будівлю. Казали, що Дворкін сам написав книгу, коли ще був здоровим, і що ті довгі уривки — промовлені самим Єдинорогом. Не знаю. Мене там не було. Кажуть також, що всі ми пішли від Дворкіна та Єдинорога, хоча це викликає в голові трохи незвичні образи. Але походження будь-чого завжди тоне у міфі. Хто знає? Мене там не було.

— «І все повертається в море»[45], — читав Джерард. Я роззирнувся. Окрім членів родини, на похорон прийшло сорок чи п’ятдесят осіб: здебільшого міська знать, кілька торгівців, до яких Каїн ставився доброзичливо, представники королівств із кількох прилеглих Тіней, де Каїн бував у ділових та особистих справах, і, звісно ж, Вінта Бейль. Білл також висловив бажання бути присутнім, тож стояв ліворуч від мене. Мартін — праворуч. Ні Фіони, ні Блейза не було. Блейз поскаржився на поранення і вибачився, що не зможе відвідати церемонії. Фіона просто ж зникла. Зранку Рендом не зміг встановити її місцеперебування.

Джуліан вийшов просто посеред церемонії, щоб проконтролювати вартових, яких виставив уздовж дороги, бо хтось зауважив, що можливий убивця може мати гарний улов — так багато з нас зібралося в одному місці. Тому Джуліанових лісників, озброєних короткими мечами, кинджалами, луками або списами, поставили навколо у стратегічних місцях — і час від часу ми чули гавкіт одного з його пекельних псів, на який миттєво відповідали інші. Було щось жаске і трагічне в тому витті — хвилі, що б’ються одна об одну, стугоніння вітру й думки про неминучу смерть. «Куди ж поділася Фіона?» — міркував я. Боїться пастки? Чи це пов’язано з подіями минулої ночі? І Бенедикт... він надіслав співчуття і вітання, але згадав про термінові справи, через які не встигне прибути вчасно. Левелла просто не прийшла, та й через Козир до неї годі було достукатися. Флора стояла попереду і трохи ліворуч від мене, знаючи, що темні кольори також їй личать. Можливо, я несправедливий до неї. Не знаю. Але вона, здається, більше метушилася, ніж споглядала.

Наприкінці церемонії ми вийшли з каплички і скорботною процесією рушили за чотирма моряками, що несли Каїнову труну, до печери і саркофага. Частина Джуліанового загону оточила нас і рухалася поруч як озброєний супровід.

Доки ми йшли, Білл ледь штовхнув мене ліктем і вказав угору, на Колвір. Я поглянув туди й зауважив убрану в чорний плащ з каптуром постать, що стояла на виступі в тіні скелі. Білл нахилився дуже близько, тож я зміг почути його попри гру сопілок і струнного оркестру.

— А той тип — також частина церемонії? — поцікавився старий адвокат.

— Якщо й так, то ця частина мені невідома, — відповів я.

Я вийшов з колони і рушив уперед. Десь за хвилину ми мали проходити просто під тією постаттю.

Наздогнавши Рендома, я поклав руку йому на плече. Коли дядько озирнувся, я вказав угору. Він зупинився й, примружившись, почав вдивлятися туди.

Його правиця піднялася до грудей, де висів Камінь Правосуддя, — дядько вдягав його на більшість офіційних заходів. Тієї ж миті здійнялися вітри.