Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Тоді бувайте. Гей, за мною!

— Чув, Ґеральте? — гримнув Ярпен Зігрін, дивлячись услід патрулю. — Є ті холерні білки навколо. Я те відчував. Увесь час у мене мурашки по хребту, наче хтось із лука просто в криж цілиться. Ні, суча лапа, не можемо ми отак-то, як раніше, наосліп їхати, посвистуючи, подрімуючи та сонно попердуючи. Мусимо знати, що перед нами. Слухай, є в мене ідея.

* * *

Цірі різко погнала буланого, зразу пішла в галоп, низько нахилившись у сідлі. Ґеральт, заглиблений у розмову з Венком, рвучко вирівнявся.

— Не дурій! — закричав. — Без шаленств, дівчино! Шию хочеш скрутити? І не від’їжджай далеко…

Більше вона не почула, занадто різко вирвавшись уперед. Робила це спеціально, не мала охоти вислуховувати щоденних повчань. Не надто швидко, не надто різко, Цірі! Бла-бла. Не віддаляйся! Бла-бла-бла. Будь обережна! Бла-бла. «Наче я якась дитина, — подумала. — А я маю майже тринадцять років, швидкого буланого й гострого меча за спиною. І не боюся нічого!»

А ще — весна!

— Гей, обережно, дупу собі відіб’єш!

Ярпен Зігрін. Ще один мудрило. Бла-бла.

Далі, далі, галопом, по вибоїстій дорозі, через зелененьку траву й кущі, через срібні калюжі, через золотий вологий пил, через пір’ясту папороть. Сполошена лань тікає в ліс, блискає у підскоках чорно-білим ліхтарем заду. З дерев злітають птахи — кольорові сойки і бджолоїдки, чорні верескливі сороки зі смішними хвостами. Прискає з-під копит вода в калюжах і ямках.

Далі, ще далі! Кінь, який занадто довго дріботів неспішно за фургоном, несе радісно і швидко, щасливий, що біжить, біжить плавно, м’язи грають між стегнами, волога грива хльоскає по обличчю. Кінь витягає шию, Цірі відпускає вуздечку. Далі, конику, не відчуваючи ні вудил, ні мундштука, далі, чвалом, чвалом, швидко, швидко! Весна!

Вона сповільнилася, озирнулася. Ну, нарешті сама. Нарешті далеко. Ніхто вже не ганитиме, не робитиме зауважень, не зверне уваги, не погрожуватиме, що кінець цим поїздкам. Нарешті сама, вільна й незалежна.

Повільніше. Легка рись. Кінець кінцем, це не поїздка просто заради розваги, вона має і певні обов’язки. Кінець кінцем, вона тепер кінна сторожа, патруль, розвідка. «Ха, — думає Цірі, роздивляючись, — безпека цілого конвою залежить зараз від мене. Усі нетерпляче чекають, аж поки я повернуся і доповім: дорога вільна і проїзна, нікого я не бачила, немає слідів ні коліс, ні копит. Доповім, і тоді худий пан Венк із холодними блакитними очима кивне поважно, Ярпен Зігрін вишкірить жовті кінські зуби, Полі Дальберг крикне: «Молодець, мала!», а Ґеральт легенько посміхнеться. Посміхнеться, хоча останнім часом посміхається він рідко».

Цірі роздивляється, нотує у пам’яті. Дві повалені берізки — ніяких проблем. Купа гілок — нічого, вози пройдуть. Вимита дощем яма — мала перешкода, колеса першого фургона її розіб’ють, наступні підуть по колії. Велика галявина — добре місце для зупинки…

Сліди? Які тут можуть бути сліди? Нікого тут немає. Є ліс. Є птахи, що кричать між свіжим зеленим листям. Брудно-рудий лис неспішно перебігає шлях… І все пахне весною.

Шлях переломлюється на середині пагорба, зникає у піщаному ярі, заходить під криві сосонки, підчіплює узбіччя. Цірі залишає дорогу, підіймається наверх, бажаючи з висоти роззирнутися довкола. І, може, торкнутися мокрого пахучого листя…

Вона злізла, накинула вуздечку на сучок, повільно пройшла серед ялинок, якими поросла гірка. З іншого боку пагорба виднівся відкритий простір, що зяяв у гущавині лісу, наче вигризена дірка, — напевне, слід від пожежі, яка шаліла тут дуже давно, бо ніде не чорніло згарище, всюди було зелено від низеньких берізок та ялинок. Шлях, скільки було видно, здавався вільним і придатним для проїзду.

І безпечним.

«Чого вони бояться? — подумала вона. — Скойа’таелів? А чого тут боятися? Я не боюся ельфів. Нічого я їм не зробила».

Ельфи. Білки. Скойа’таелі.

Перш ніж Ґеральт звелів їй піти, Цірі встигла придивитися до трупів на заставі. Запам’ятала один із них — із обличчям, закритим зліпленим побурілою кров’ю волоссям, із шиєю, ненатурально скрученою і вигнутою. Стягнена в жахливу гримасу верхня губа відкривала зуби, дуже білі й дуже дрібні, нелюдські. Вона запам’ятала чоботи ельфа, стоптані й витерті, до колін, знизу шнуровані, згори застебнуті на численні ковані пряжечки.

Ельфи, які вбивають людей і самі гинуть у битвах. Ґеральт каже, що треба зберігати нейтралітет… А Ярпен — що треба діяти так, аби не вибачатися потім…

Вона копнула кротовину, замислено розгрібала підборами пісок.

Хто й кому, кому й що має вибачати?

Білки вбивають людей. А Нільфгард їм за те платить. Використовує їх. Підбурює. Нільфгард.

Цірі не забула, хоча сильно хотіла забути. Про те, що сталося у Цінтрі. Про поневіряння, розпач, страх, голод і біль. Про маразм і отупіння, які прийшли згодом, дуже згодом, коли знайшли її і прихистили друїди із Заріччя. Пам’ятала то наче крізь туман, а хотіла перестати пам’ятати.

Але це поверталося. Поверталося у думках і снах. Цінтра. Тупіт коней і дикі крики, трупи, пожежа… І чорний рицар у крилатому шоломі… А згодом… Хати на Заріччі… Обсмалений комин серед згарища… Поряд із цілою-цілісінькою криницею — чорний кіт, що вилизує страшезний опік на боці. Криниця… Журавель… Цебро…

Цебро, повне крові.

Цірі протерла обличчя рукавом, глянула здивовано в долоню. Долоня була мокрою. Дівчинка хлюпнула носом, витерла сльози рукавом.

«Нейтралітет? Байдужість? — хотілося їй кричати. — Відьмак, який дивиться байдуже? Ні! Відьмак має захищати людей. Від лєшого, вампіра, вовкулаки. І не тільки. Має їх захищати від будь-якого зла. А я на Заріччі бачила, що таке зло».

Відьмак має захищати й рятувати. Захищати чоловіків, аби їх не вішали за руки на дерева, не настромлювали на палі. Захищати світловолосих дівчат, аби не розтягували їх поміж вбитими у землю кілками. Захищати дітей, аби тих не різали й не вкидали в криниці. Захисту потребує навіть кіт, обпечений у підпаленій стодолі. Тому я стану відьмачкою, тому я маю меч, аби захищати таких, як ті із Соддену й Заріччя, бо вони меча не мають, не знають кроків, півобертів, ухилянь і піруетів, ніхто їх не навчив, як битися, вони беззбройні й безсилі проти вовкулаки й нільфгардського мародера. Мене вчать битися. Аби я могла захищати беззбройних. І я те робитиму. Завжди. Ніколи я не буду нейтральною. Ніколи не буду байдужою.

Ніколи!

Не знала, що її попередило: чи раптова тиша, що впала на ліс, наче холодна тінь, чи — рух, упійманий кутиком ока. Але відреагувала вона блискавично, рефлекторно — рефлексом, набутим і вивченим у пущах Заріччя,