Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

– І щодо того, що ти сказала… про мене й халепу. Так, у мене є невеличка проблема, але не…

Її відповідь була холодною й водночас суворою. Такою холодною, що він навіть трохи злякався.

– Навіть чути про це не хочу.

– Окей, – сказав він. – Слухай, ма… який найкращий кінотеатр поблизу?

– «Лакс Твін», та я не знаю, що там зараз показують.

– Байдуже. Знаєш що? В Америці є три речі, які можна знайти будь-де, але найвищого ґатунку – лише тут, у Нью-Йорку.

– Справді, пане критику? І що ж це за речі?

– Кіно, бейсбол та хот-доґи від «Недікс».[62]

Вона засміялася.

– А ти не дурень, Ларрі, з розумом у тебе завжди був порядок.

Він спустився до чоловічої вбиральні. Змив кров із лоба. Потім знову піднявся нагору й поцілував матір. Узяв п’ятнадцять доларів із її потертої чорної сумочки. А тоді пішов до «Лаксу». Там він подивився, як божевільний та єхидний привид на ім’я Фредді Крюґер затягує ватагу підлітків у сипучі піски їхніх снів – усі вони, крім молодої героїні, загинули. Наприкінці Крюґер також помер, та важко було стверджувати це, і, оскільки після назви фільму стояла римська цифра, а на сеанс прийшло чимало людей, Ларрі подумав, що покидьок із лезами на кінчиках пальців іще повернеться, однак він не здогадувався, що звук, який долинав із заднього ряду, віщував смерть походів у кіно: продовжень не буде, і дуже скоро перестануть з’являтися будь-які нові фільми.

Із заднього ряду чувся чийсь кашель.

У дальшому кутку вітальні стояв високий маятниковий годинник. Френні Ґолдсміт усе життя слухала його цокання. Воно було візитівкою кімнати, і Френні її ніколи не любила, а в певні дні (як-от сьогодні) активно ненавиділа.

Її улюбленою кімнатою була батькова майстерня. Вона розташовувалася в сараї, який з’єднував будинок і комору. Туди можна було потрапити через дверцята заввишки в неповні п’ять футів, і вони ледве виднілися з-за старого кухонного каміна. Двері випромінювали добро: маленькі й потаємні, вони вабили магнетизмом тих дверей, про які читаєш у казках та фентезі. Коли Френні підросла, їй доводилося пригинатись, як і батькові. Мати ж не заходила до майстерні, доки в цьому не виникало необхідності. То були двері з «Аліси в Країні див», і деякий час вона потай гралася, уявляючи, як відчинить їх, а майстерні Пітера Ґолдсміта там не буде. Натомість вона побачить підземний прохід до Країни див або Гобітону – вузький, проте затишний тунель із круглими земляними стінами та ґрунтовою стелею, обплетеними міцним корінням, і якщо стукнутись об них головою, вискочить чимала ґуля. Тунель, пропахлий не вологою землею та бридкими жуками й хробаками, а корицею та свіжими яблучними пирогами; тунель, через який можна пролізти до вітальні Беґ Енду й потрапити на святкування сто першого дня народження Більбо Беґґінса.

Чарівний затишний тунель там так і не з’явився, та для Френні Ґолдсміт, дівчинки, яка зросла в цьому домі, самої майстерні (іноді батько називав її «інструментарнею», а мати – «тією дірою, куди твій батько залазить випити пива») було досить. Дивні знаряддя й химерні штуки. Велетенська шафа з безліччю вщерть повних шухляд. Цвяхи, шурупи, уламки, наждачний папір із різною зернистістю, рубанки, важелі, ватерпаси та інші речі, назв яких вона не знала ні тоді, ні тепер. У майстерні панувала темрява, і єдиними джерелами світла були запилюжена лампочка на сорок ватів, що звисала зі стелі, та настільна лампа на шарнірному кронштейні, яскравий круг світла від якої завжди був спрямований на заклопотані батькові руки. Там стояли запахи пилу, мастила й тютюнового диму, і Френні вважала, що має існувати правило: кожен батько повинен курити. Люльку, сигари, цигарки, марихуану, гашиш, листя салату, будь-що. Адже запах диму був невід’ємним складником її дитинства.

Френні, подай-но мені отой гайковий ключ. Ні, маленький. Що там у школі?… Правда?… І чого б це Рутті Сірс заманулося тебе штовхнути?… Так, неприємна. Дуже неприємна подряпина. Та поглянь – вона пасує до кольору твого платтячка, хіба ні? От якби ти знайшла Рутті Сірс та вмовила її штовхнути тебе ще разочок, мала б другу подряпину до пари. А подай мені он ту викрутку… Ні, іншу, з жовтою ручкою.

Френні Ґолдсміт! Ану вилізай із тої шафарні й негайно перевдягнися! ЗАРАЗ ЖЕ! Геть уся заґведзяєшся!

Навіть зараз, у двадцять один рік, вона могла пригнутися, зайти досередини, стати між батьківським столом і старим каміном Бена Франкліна[63] (узимку він випромінював пекельний жар) і відчути, як воно – бути маленькою Френні Ґолдсміт. То було ілюзорне відчуття, і до нього майже завжди домішувалися сумні спогади про братика Фреда, якого вона майже не пам’ятала й чиє дорослішання обірвалося так грубо й раптово. Вона стояла й чула запахи плісняви, оливи, що просякнула все навколо, та слабкий аромат батькової люльки. Їй рідко пригадувалось, як це – бути маленькою, такою дивовижно маленькою, та тут спогади повертались, і вона раділа.

Та наразі вітальня.

Вітальня.

Якщо майстерня, чиїм символом був фантомний запах батькової люльки (коли у Френні боліло вухо, тато інколи вдував їй туди трохи диму, та спершу просив пообіцяти, що вона нічого не скаже Карлі: матір би пропасниця вхопила), асоціювалася з добром, то вітальня була втіленням усього, що воліла б забути будь-яка дитина. Говори лише тоді, коли до тебе звертаються! Легше розбити, ніж полагодити! Що це за вбрання? Зараз же підіймайся до себе й перевдягнися! Думай хоч трохи! Френні, не скубай плаття! Гості вирішать, що в тебе воші. Що подумають дядечко Ендрю й тітонька Карлен? Який сором! У вітальні віднімало мову; у вітальні свербіло, та не можна було почухатись; у вітальні лунали диктаторські накази, точилися нудні балачки; тут родичі щипали тебе за щоки, тут боліло, було заборонено чхати, доводилося ковтати кашель та (свят-свят!) позіхи.

У центрі кімнати, де панував дух матері, стояв годинник. Дідусь Карли, Тобіас Давнз, зробив його в 1889 році, і мало не одразу годинник дістав статус сімейної реліквії, що кочувала країною впродовж наступних років – його ретельно пакували, страхували й пересилали зі штату до штату. Він з’явився на світ у Буффало, штат Нью-Йорк, у майстерні Тобіаса – місці, яке, без сумніву, було не менш брудним та прокуреним, ніж приватний барліг Пітера, одначе якби хтось таке зауважив Карлі, вона б одразу відмахнулася від цього як від цілковито недоречної ремарки. Тож коли рак, серцевий напад або прикрий випадок відрубував гілку родинного дерева, годинник мігрував до