Крадій часу - Террі Пратчетт

Він розчахнув двері навстіж.

— Дві пінти, сер, гарне і свіженьке, — сказав містер Соак, подаючи йому пляшки. — А ще в такий деньочок аж проситься мати свіженьких вершечків, правда?

Ігор люто зиркнув на нього, але взяв пляшки.

— Я волів би, щоб вони пошеленіли, — пихато відрізав він. — Гарного вам дня, міштере Шоаче.

І він грюкнув дверима, зачиняючи їх.

— Це не була вона? — запитав Джеремі, коли Ігор повернувся до майстерні.

— Це був молочар, шер.

— Вона вже запізнюється на двадцять п’ять секунд! — стурбовано зронив Джеремі. — Думаєш, з нею могло щось трапитися?

— — Шправжні міледі мають таку моду, шапішюватишя, шер, — сказав Ігор, відставляючи молоко. Його пальці аж затерпли, таким холодним воно було.

— Я певний, що її світлість — справжня міледі.

— Я б не пошпішав іш вишновками, шер, — мовив Ігор, котрий, як уже згадувалося, мав щодо цього, фактично, дуже серйозні сумніви. Він повернувся до крамнички і взявся рукою за дверну клямку якраз тоді, коли почувся стук.

Леді Л女жон стрімко проминула Ігоря. Двійко тролів, не звертаючи на нього увагу, зайняли позиції всередині крамнички. Ігор зневажливо обзивав їх ходячим камінням, яке наймають за два долари в день плюс чайові.

Її світлість була вражена.

Великий годинник був майже готовий. Це не була присадкувата і незграбна річ, про яку Ігорю розповідав його дідусь. На превеликий Ігорів подив — адже в будинку не було навіть натяку на якісь декоративні прикраси й оздоби — Джеремі подбав про вражаючий зовнішній вигляд.

— Твій дідусь допоміг зробити першого годинника, — казав йому Джеремі. — Тому давай-но змайструємо дідівський годинник, га? — і ось він стояв перед ними: стрункий високий годинник з кришталю й дутого скла, що віддзеркалював світло, від чого ставало трохи бентежно.

Ігор витратив купу грошей на вулиці Вправних ремісників. Маючи достатньо фінансів, в Анк-Морпорку можна було купити що завгодно, включно з людьми. Він уважно стежив за тим, щоб жоден гранувальник кришталю або склодув не доводив свою роботу до кінця, бо це могло б підказати їм, яким буде завершений годинник, хоч він даремно цим переймався. За гроші можна було купити відсутність будь-якої цікавості. Крім того, хто б повірив у те, що час можна вимірювати кристалами? Усі кінці з кінцями сходилися лише в майстерні.

Ігор метушливо протирав речі, пильно прислухаючись до того, як Джеремі хизувався своїм витвором.

— …жодної потреби в металевих деталях, — хвалився той. — Ми придумали спосіб пропускати крізь скло приборкану блискавку і знайшли майстра, який виготовляє скло, що трохи гнеться…

«Ми», — зауважив Ігор. Завжди так воно бувало. «Ми» придумали спосіб означало, що господар запитував про це, а Ігор вирішував, що треба для цього зробити. Хай там як, але приборкування блискавок було родинною пристрастю. За допомогою піску, хімікатів і деяких секретів можна було примусити блискавку навіть сидіти, наче песик, на задніх лапах.

Леді Л女жон простягнула вбрану в рукавичку долоню і торкнулася бокової стінки годинника.

— Це роздільний механізм… — почав пояснювати Джеремі, беручи з верстака кристалічну матрицю.

Але її світлість не відводила очей від годинника.

— Ви його зробили з циферблатом і стрілками, — сказала вона. — Чому?

— О, та він чудово функціонуватиме, вимірюючи традиційний час, — відповів Джеремі. — Звичайно, зі скляними шестірнями. Теоретично його ніколи не треба буде корегувати. Він визначатиме час за всесвітнім цоком.

— Ага. То ви його виявили?

— Інтервал часу, необхідний для того, щоб сталася найменша річ, яка може статися. Я знаю, що він існує.

Вона мала доволі вражений вигляд.

— Але годинник ще незакінчений.

— Ще треба здійснити низку тестів методом проб і помилок, — сказав Джеремі. — Але ми це зробимо. Ігор каже, що в понеділок очікуємо велику грозу. Каже, що це повинно забезпечити нас енергією. А тоді, — обличчя Джеремі освітилося посмішкою, — я не бачу причини, чому б усім годинникам світу не показати точнісінько той самий час!

Леді Л女жон зиркнула на Ігоря, котрий ще більше заметушився.

— Слуга задовольняє?

— Трохи часом нарікає. Але в нього добре серце. Ще й має запасне. Він майстер на всі руки.

— Так, у Ігорів золоті руки, — стримано відзначила леді. — Вони явно опанували мистецтво спадковості талантів, — вона клацнула пальцями, і один із тролів підступив ближче, тримаючи пару торбинок.

— Золото й інвар, — повідомила вона. — Як і обіцяно.

— Але коли ми змайструємо годинник, інвар буде вже нічого не вартий, — сказав Джеремі.

— Перепрошуємо? Вам потрібно більше золота?

— Ні-ні! Ви й так були дуже щедрі.

Авжеж, подумав Ігор, енергійно стираючи порох із верстака.

— Ну, то до наступного разу, — попрощалася леді Л女жон. Тролі вже наготувалися прямувати до виходу.

— Ви прийдете, коли буде запуск? — поцікавився Джеремі, тоді як Ігор квапливо рушив до передпокою відчиняти вхідні двері, адже хай там якої думки він був про її світлість, існувала така річ як традиція.

— Можливо. Хоч ми вам цілком довіряємо, Джеремі.

— Е-е…

Ігор заціпенів. Досі він ще не чув таких ноток у голосі Джеремі. Це були погані нотки в голосі господаря.

Джеремі схвильовано набрав повні груди повітря, немовби розмірковуючи над якоюсь малесенькою і складною деталькою годинникового механізму, яка могла б, якщо не повестися з нею вкрай обережно, призвести до катастрофи, розсипавши по підлозі шестерні й коліщатка.

— Е-е… я хотів би знати, е-е, ваша світлість, е-е… можливо, е-е, ви хотіли б повечеряти зі мною, е-е, сьогодні, е-е…

Джеремі зобразив усмішку. Ігор бачив кращу посмішку у трупа.

Вираз обличчя леді Л女жон замигтів. Він справді це зробив. Ігорю здалося, ніби один вираз змінювався другим, немовби це була серія окремих кадрів, у проміжках між якими риси її обличчя взагалі не рухалися. Звичну для неї відсутність будь-яких емоцій змінила раптова замисленість, яка поступилася місцем подиву. А тоді, вже на превеликий подив самого Ігоря, її обличчя зашарілося.

— Але, містере Джеремі, я… я навіть не знаю, що сказати, — затинаючись, пробелькотіла її світлість, а її крижаний спокій розтопився, утворивши теплу калюжку. — Я справді… просто не знаю… можливо, якось іншим разом? Я справді маю важливі справи, було дуже приємно зустрітися, але я мушу йти. До побачення.

Ігор заціпеніло стояв навитяжку, виструнчившись настільки, наскільки це міг собі дозволити пересічний Ігор, і майже зачинив двері за її світлістю, яка квапливо збігала сходами будинку.

Вона зависла, лише на мить, на якихось пів дюйма над вулицею. Це тривало тільки мить, а тоді вона опустилася на землю. Цього не міг би помітити ніхто, крім Ігоря, що лиховісно визирав у шпарку між дверима і одвірком.

Він метнувся назад у майстерню. Джеремі і далі стояв, мов у трансі, залитий не менш рожевим рум’янцем, ніж її світлість перед тим.

— Я шараш вишкочу по ту нову шкляну деталь для мультиплікатора, шер, — швидко затарабанив Ігор. — Вона вже має бути готова. Добре?

Джеремі крутнувся на обцасах і стрімко покрокував до верстака.

— Зроби це, Ігорю. Дякую тобі, — пробубнів він