Танок з драконами - Джордж Мартін
Через прохід пан Барістан помітив за прозорим серпанком запон ще й жінку — також оголену, чиї стегна та груди лише частково ховав легкий розвіяний шовк.
— Пане Барістане, — знову позіхнув Гіздахр. — Яка нині година? Ви принесли звістки про мою любу царицю?
— Жодних, ваша милосте.
Гіздахр зітхнув.
— «Ваша препишносте», будьте ласкаві. Хоча цієї години радше «ваша заспаносте».
Цар пішов до мисника коло стіни налити собі келих вина, але з дінця глека потекла лише квола цівочка. Обличчям Гіздахра пробігла тінь пересердя.
— Міклазе, вина! І то негайно.
— Так, ваша превисокосте.
— Драказ хай теж піде. Глек вертоградського золотого, і червоного солодкого ще один. А наших жовтих сцяк не треба, дякую. І наступного разу як побачу в своїй опочивальні порожній глек… ота твоя рожева дупця скуштує добрячої різки.
Хлопчик кинувся бігти, а цар обернувся до Селмі.
— Мені наснилося, що ви знайшли Даянерис.
— Сни брешуть, ваша милосте.
— «Ваша преосяйносте», прошу ласкаво. Що привело вас до мене о цій годині? Якась халепа у місті?
— У місті все тихо.
— Справді? — Гіздахр виглядав здивованим. — То навіщо ж ви нагодилися?
— Дещо запитати. Скажіть, препишносте… ви і є Гарпія?
Гіздахрів келих з вином вислизнув у нього з пальців, підскочив на килимі, покотився підлогою.
— Ви припхалися до мене посеред ночі і смієте таке питати?! Чи не з’їхали ви, часом, з глузду?
Здавалося, лише тоді цар нарешті помітив, що пан Барістан вбраний у лицарський обладунок.
— Що… навіщо… як ви смієте…
— Отрута — це ваших рук справа, преосяйносте?
Цар Гіздахр ступив крок назад.
— Коники?! То був… то був дорнієць. Отой Квентин, буцімто їхній князь. Спитайте Резнака, якщо маєте сумнів.
— А чи маєте ви докази? А Резнак?
— Ніхто не має. Інакше дорнійців уже б схопили. Та може, варто схопити їх у кожному разі. Поза сумнівом, Маргаз вирве з них зізнання. Всі вони отруйники, ці кляті дорнійці. Резнак каже: вони вклоняються зміям, наче богам.
— Вони їдять змій, — заперечив пан Барістан. — То була ваша яма, ваша ложа, ваші лави. Солодке вино і м’які подушки, смокви та дині… і коники в меді. Це ви наказали усе принести. І закликали її милість скуштувати, хоча самі жодного не торкнулися.
— Я… не надто полюбляю гострі приправи. Вона була моєю дружиною. Моєю царицею. Навіщо мені її труїти?
«Була, каже він. Вважає її мертвою.»
— Щиру відповідь маєте тільки ви, препишносте. А мені лишається гадати: чи не забажали ви привести на місце королеви іншу жінку? — Пан Барістан кивнув на дівчину, що боязко визирала з опочивальні. — Може, оту?
Цар навіженими очима роззирнувся навколо.
— Її?! Та вона ніхто. Постільна рабиня. — І здійняв руки вгору. — Перепрошую, обмовився. Не рабиня. Вільна жінка. Навчена дарувати втіху. Навіть цар має свої потреби, а вона… то не ваш клопіт, пане! Я б ніколи не завдав шкоди Даянерис. Ніколи!
— Ви закликали королеву скуштувати коників. Я сам чув.
— Я гадав, вони їй сподобаються! — Гіздахр ступив назад ще крок. — Гострі й солодкі водночас!
— Гострі, солодкі та отруйні. На власні вуха я чув, як ви наказували бійцям у ямі вбити Дрогона. Щосили волали до них.
Гіздахр облизнув губи.
— Чудовисько жерло Барсенину плоть. Дракони їдять людей. Він убивав, палив…
— Людей, які хотіли завдати шкоди вашій цариці. Синів Гарпії, найпевніше. Ваших друзів.
— Ні, не друзів!
— Це ви так кажете. Але коли ви наказали їм припинити вбивати, вони припинили. Навіщо їм це робити, коли ви не один з них?
Гіздахр заперечливо затрусив головою, але цього разу нічого не відповів.
— Скажіть правду, — спитав пан Барістан, — чи кохали ви її хоч колись, хоч трохи? Або хіть до влади та корони заступила вам усе?
— Хіть? Ви ще смієте казати мені про хіть? — Цар скривив рота у гніві. — О так, я жадав корони… але й наполовину не так палко, як вона жадала свого сердюка. Може, то її любий полковник хотів отруїти царицю за те, що зрештою піймав з нею облизня? А якби коників з’їв я, ото був би йому подаруночок!
— Дааріо — вбивця, але не отруйник. — Пан Барістан підступив ближче до царя. — То ви Гарпія чи ні?
Цього разу він поклав руку на маківку меча при поясі.
— Кажіть правду. Обіцяю вам за неї чисту і швидку смерть.
— Ви геть знахабніли, лицарю, — мовив Гіздахр. — Ваші запитання мені вже в печінках сидять, і ви самі теж. Вас увільнено від служби при моєму дворі. Залиште Меєрин негайно, і вам дозволять жити.
— Якщо ви не Гарпія, назвіть мені її ім’я.
Пан Барістан витяг з піхов меча. Його нагострений край піймав світло від жарівниці й перетворився на риску жовтогарячого вогню. То була остання соломина, яка зламала волю Гіздахра.
— Хразе! — заверещав цар, задкуючи до опочивальні та запинаючись. — Хразе! Хразе!
Пан Барістан почув, як десь ліворуч прочинилися двері, і обернувся саме вчасно — побачити, як з-за гобелену виникає Храз. Рухався той поволі, ще не очунявши від сну, але вже тримав у руці улюблену зброю — довгий та кривий дотракійський арах. Таким клинком сікли з сідла, завдаючи глибоких і довгих розрізів. «Супроти напівголих ворогів — страшна, смертельна зброя, хай у ямі, хай на полі бою.» Але у приміщенні, ще й зблизька, довжина араха оберталася проти нього, а Барістан Селмі був до того ж убраний в броню.
— Я тут по Гіздахра, — мовив лицар. — Кинь зброю, стань осторонь, і ніхто тебе не зачепить.
Храз зареготав.
— Старий пень! Я з’їм твоє серце.
Двоє супротивників були приблизно одного зросту, але Храз — майже на пуд важчий і на сорок років молодший. Шкіру він мав світлу, очі — холодні й лихі, а головою од чола і до низу потилиці збігав гребінь цупкого чорно-рудого волосся.
— То ходи і візьми, — відповів Барістан Зухвалий.
І Храз прийшов.
Уперше за цілу днину Селмі почувався на своєму місці, без краплі сумніву і вагань. «Ось для чого мене роблено, — подумав
