Танок з драконами - Джордж Мартін
— Ти сумуєш за Король-Берегом?
— Трохи. За хлопцем одним, ми з ним… приятелювали. І за братом Кенетом, що загинув на мості з кораблів.
— Забагато доброго люду загинуло того дня.
Тиріонові люто засвербів рубець. Він почухав його нігтем.
— За стравою тамтешньою теж сумую, — пристрасно видихнув Кем.
— Варивом твоєї мамці?
— Те, що варила моя мамця, не жерли навіть щури. Але була одна юшечна крамничка… ніде не готували кращої бевки з мнясом. Аж ложка у мисці стояла — стільки різного туди кришили. Ти їв бевку з мнясом, Півпане?
— Кілька разів. Я її кликав «співоча юшка».
— Чого це?
— Бо така смачна, аж пісню заспіваєш.
Кемові, вочевидь, сподобалася назва.
— Співоча юшка, кажеш? Так і спитаю наступного разу, як буду в Блошиному Подолі. А ти за чим сумуєш, Півпане?
«За Хайме, — подумав Тиріон. — За Шаєю. За Тайшею. Моєю дружиною. Я сумую за дружиною, яку ледве знав.»
— За вином, хвойдами і багатством, — відповів він. — Надто за багатством. Бо коли ти багатий, то купуєш собі вдосталь вина і хвойд.
«А ще мечів. І отаких Кемів, щоб їх тримали.»
— А чи правда, що нічні горщики у Кастерлі-на-Скелі зроблено зі щирого золота? — запитав Кем.
— Не вір усьому, що чуєш. А надто — почутому про дім Ланістер.
— Кажуть, усі Ланістери — підступні гаспиди.
— Гаспиди? — зареготав Тиріон. — Чуєш шум? То батечко обурено звивається у могилі з твоїх слів. Ми — леви! Принаймні, звикли так казати. Але то байдуже, Кеме. Наступи на хвоста хоч гаспидові, хоч левові — однак тобі кінець.
Отак, потроху балакаючи, вони дісталися зброярні — чи того, що тут за неї вважали. Коваль — згаданий Гатило — виявився моторошним на вигляд бурмилом з лівицею, вдвічі товщою за правицю.
— П’є — не просихає, — сказав про нього Кем. — Бурий Бен йому попускає, та одного дня ми сподіваємося здобути собі справжнього зброяра.
Підмайстром при Гатилі був тонкий та жилавий рудий юнак на прізвисько Зубило. «Гатило і Зубило. Оце так парувані» — подумки розважився Тиріон.
Гатило спав п’яний, коли вони дісталися кузні — саме так, як напророкував Кем. Але Зубило не заперечував, щоб два карлики покопалися у возах.
— Майже все тут — сміття і брухт, — попередив зброярчук. — Але що знайдете — те ваше.
Під дахами з вигнутих дощок і жорсткої шкіри на возах громадилися високі купи старої зброї та обладунків. Тиріон кинув погляд і зітхнув, пригадавши риштунки блискучих мечів, списів та галябард у зброярні Ланістерів під Скелею.
— Довгенько доведеться шукати, — зауважив він.
— Тут є пристойна броня, кому до снаги її знайти, — прогарчав низький голос. — Гарнюнею не зробить, але меча відверне.
Ззаду воза наперед виступив дебелий лицар, убраний з голови до п’ят у полкове залізо. Поножі на правій нозі різнилися від лівої, ринграф плямувала іржа, зате закавраші, навпаки, були багаті й візерунчасті, прикрашені квітковим карбом. На правиці лицар мав рукавицю зчленованої сталі, на лівиці — іржаву кольчужну без пальців. На панцирі, викуваному в подобі м’язистих грудей, були соски з залізними кільцями в них. Глухий шолом прикрашали баранячі роги, з яких один був зламаний.
Знявши шолома, лицар відкрив під ним обличчя Джорага Мормонта. «Кожним вершком — справжній компанієць, а не оте спаплюжене казна-що, яке ми вийняли з Єззанової клітки» — подумав Тиріон. Синці на лицарі зблякли, набряки на обличчі стухли, і Мормонт знову виглядав майже по-людському… але тепер мало скидався на себе самого. Гемонська личина, яку людолови випалили йому на правій щоці, щоб затаврувати непокірним та небезпечним рабом, нікуди не поділася і вже не подінеться. Пан Джораг і раніше не здавався вродливим чоловіком, а з новим тавром перетворився на щось страхітливе.
Тиріон вишкірив зуби.
— Аби бути гарнішим за тебе, мені й того досить. — Він обернувся до Копки. — Іди до того воза, а я почну з цього.
— Буде швидше, якщо шукати разом. — Вона підхопила іржаву залізну мисюрку, захихотіла і насунула на голову. — Чи я тепер страшна та грізна?
«Ти дрібне мартоплясове дівчисько з полумиском на голові.»
— Це надто мілкий шолом. Тобі треба такий, щоб усю голову ховав.
Тиріон знайшов такого і замінив ним попередній.
— Завеликий, — лунко відказав голос Копки зсередини. — Я нічого не бачу.
Вона зняла шолом і відкинула вбік.
— А чим поганий отой маленький?
— Він обличчя не ховає. — Тиріон прищипнув їй носа. — Мені до смаку твій маленький носик. Хочу тобі його зберегти.
Мала викотила на нього очі.
— Вам подобається мій носик?!
«Ой, рятуй мене, Седмице.» Тиріон відвернувся і заходився копирсатися серед куп старої броні у задку хури.
— Може, вам іще щось у мені подобається? — запитала Копка.
Напевне, вона хотіла сказати щось грайливе, а вийшло огидно та жалюгідно.
— Все мені в тобі подобається, — мовив Тиріон, бажаючи припинити подальше обговорення, — навіть більше, ніж моє власне.
— Навіщо нам обладунки? Ми ж мартопляси. Ми лише прикидаємося бійцями.
— А ти прикидаєшся таки непогано, — зауважив Тиріон, оглядаючи важку кольчугу, таку побиту дірками, наче її шашіль поїла. «Але яка шашіль точить залізо?» — Зрештою, прикинутися мертвим — це один зі способів пережити битву. А інший спосіб — добрий обладунок.
«Якого тут, на жаль, прикро бракує.» На Зеленозубі він бився у погано припасованих бляхах, які знайшов у обозі князя Листоброда, і глухому шоломі зі шпичаком, у якому виглядав так, наче йому на голову перекинули цебро помиїв. Тутешнє полкове залізо було ще гіршим — не лише старим і зібраним по нитці, але й побитим, потрісканим та крихким. «Цікаво, оце іржа чи висохла кров?» Він навіть понюхав, але відповісти не зміг.
— Осьо арбалет, — показала Копка.
Тиріон кинув погляд.
— Коливорот зі стременом не годиться — ноги в мене закороткі. Якби ж важіль…
Та правду кажучи, арбалета він не хотів — надто довго його було перезаряджати. Навіть якби Тиріон
