Танок з драконами - Джордж Мартін

— Згожуся, ще й краще, ніж ти гадаєш, — підхопив Тиріон, не ковтаючи принади. — Маленький чоловічок з великим щитом змусить лучників божеволіти. Одного разу так мені сказав хлопець, кмітливіший за тебе.

— Працюватимеш з Каламарем, — буркнув Бурий Бен Бросквин.

— Працюватимеш при Каламарі, — виправив Каламар. — Вестимеш полкові книги, рахуватимеш гроші, писатимеш угоди і листи.

— Радо і охоче, — відповів Тиріон. — Полюбляю книги.

— А що тобі лишається робити? — пирхнув Каспоріо. — Ти на себе дивився? Куди тобі до бою?

— Колись я господарював над усіма збіжниками води і нечистот у Кастерлі-на-Скелі, — відповів Тиріон незворушно, без образ. — Деякі з них стояли забиті роками, а під моїм проводом потекли хутко та весело.

Він знову вмочив перо у чорнило. Ще з десяток розписок, і він буде вільний.

— Що як приставити мене наглядати за табірними дівками? Не можна, щоб чоловіки забивалися і не текли, хіба не так?

Бурий Бен жарту не схвалив.

— Тримайся від хвойд якнайдалі, — попередив полковник. — Вони мають бридкі хвороби та довгі язики. Ти не перший збіглий невільник, якого приймають до полку. Але й кричати про твою присутність на весь голос не варто. Нема чого швендяти там, де тебе можуть побачити. Сиди в наметі, скільки зможеш, і ходи до цебра, не до нужника — там надто багато очей. За межі табору без мого дозволу не потикайся. Можна вдягнути тебе у броню зброєносця і прикинутися, що твою дупу тримає при собі Джораг пуцьку розважати… але знайдеться хтось гостроокий, кого не обдуриш. От коли візьмемо Меєрин та рушимо на Вестерос, тоді швендяй у золоті та кармазині, скільки душа просить. А дотоді…

— Дотоді я сидітиму в траві мовчки, зайвого не писну. Маєте моє слово.

«Тиріон з дому Ланістер» — підписав він ще одного листа з химерними закарлючками. Цей пергамен лишався з купи останнім. На столі лежали ще три грамоти, на вигляд вельми відмінні від решти. Дві було змальовано на тонко виробленому телячому пергамені; в обидві були вже вписані імена. Каспоріо Хитромудрому — десять тисяч драконів. Те саме — Каламареві, справжнім ім’ям якого виявилося Тиберо Істаріон.

— Тиберо? — перепитав Тиріон. — На смак — майже ланістерівське ім’я. Ви, часом, не якийсь наш загублений родич?

— Можливо. Я теж завжди плачу борги. Така вона, скарбницька служба. Підписуй.

Тиріон підписав.

Розписка для Бурого Бена була останньою, написаною на сувої овечої шкіри. «Сто тисяч золотих драконів, п’ятсот морґ плодючої землі, замок і княжий титул. Оце загилив. Недешеві бросквини на цьому базарі.» Тиріон помацав свого рубця і подумав, чи не влаштувати виставу обурення і відрази. Бо коли небораку ґвалтують у сраку, то чекають, щоб хоч писнув раз чи другий. Було б йому вилаятися, обкласти усіх прокльонами, поскаржитися на грабунок, якусь хвилину пручатися, а тоді погодитися і підписати, не припиняючи буркотіння. Та карликові вже в печінках сиділо лицедійство і облуда, тому він скривився, підписав і віддав сувоя Бурому Бенові.

— Ваш прутень саме такий довгий та міцний, як оповідають у казках, — мовив Тиріон. — Вважайте мене, князю Бросквине, щиро і глибоко ним уграним.

Бурий Бен дмухнув на підпис.

— То добре, Бісе, що ми гарненько порозумілися. Ще й на спільне задоволення. А зараз тебе зроблять одним з нас. Ану, Каламарю, давай сюди книгу.

Книга була оправлена у шкіру, мала залізні завіси, а завбільшки була з обідню тацю. Між важкими дерев’яними обкладинками містилися імена і числа днів, що бігли в минуле більш як на сто років.

— «Другі Сини» — одне з найстаріших вільних кумпанств, — розповів Каламар, поки гортав сторінки. — Це наша четверта книга. Тут записано імена усіх, хто з нами служив. Коли вступили, де билися, скільки часу служили, як загинули — усе тут, у книзі. Ти знайдеш у ній багацько уславлених імен, і чимало з них — з твого Семицарства. Аегор Водограй служив у нас рік, доки не пішов засновувати «Золоту Дружину». Ви кличете його Лихим Булатом. Ясний Принц, Аеріон Таргарієн, теж був одним з «Других Синів». І Родрік Старк, Мандрівний Вовк. Ні, не тим чорнилом. Ось, візьми це.

Каламар вийняв корок з іншого горщика і поставив його на стіл. Тиріон з цікавості нахилив голову вбік.

— Червоне чорнило?!

— Такий вже звичай у полку, — пояснив Каламар. — Колись нові затяжці підписували свої імена власною кров’ю. Та з часом виявилося, що кров — поганюче чорнило, гірше за сцяки.

— Ланістери шанують звичаї. Позичте мені свого ножа.

Каламар підняв брову, знизав плечима, вийняв з піхов кинджал і передав руків’ям уперед. «Досі боляче, Півмаестре, дяка тобі» — подумав Тиріон, штрикаючи собі великого пальця. Він вичавив у каламар тлусту краплю крові, повернув кинджала, узяв замість нього свіже перо і нашкрябав «Тиріон з дому Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі» великими жирними літерами, просто під далеко скромнішим підписом Джорага Мормонта.

«Справу зроблено.» Карлик гойднувся на табірному стільці.

— То це все? Невже не вимагатимете ще чогось? Хіба я не мушу скласти присягу? Зарізати немовля? Посмоктати полковникові прутня?

— Смокчи, коли тобі кортить. — Каламар повернув книгу до себе і кинув на сторінку пучку тонкого піску. — Як на мене, вистачить і підпису, та негоже відмовляти побратимові по зброї. Вітаю в лавах «Других Синів», князю Тиріоне.

«Князь Тиріон.» Такий додаток до його імені карликові сподобався. Хай «Другі Сини» не мали такої осяйної слави, як «Золота Дружина», та все ж і вони за століття здобули кілька знаних перемог.

— А чи служило в полку найясніше панство? Князі славних домів?

— Безземельні — так, — відповів Бурий Бен. — Ось як ти, Бісе.

Тиріон зіскочив з ослона.

— Мій попередній брат виявився геть негодящим. Сподіваюся більшого від нових. Але маю питаннячко: як здобути собі зброю та броню?

— А свиню, щоб верхи їздити, не хочеш? — запитав Каспоріо.

— Та я ж не знав, що твоя дружина служить у полку, — відказав Тиріон. — Ти такий добрий, що ладен віддати її мені, але я краще сяду на коня.

Горлоріз поплив буряковою фарбою, але Каламар зареготав, і навіть Бурий Бен видав якийсь смішок.

— Каламарю, проведи його до возів. Хай вибере собі з полкового заліза. І дівчисько теж. Вдягнемо на неї якийсь шолом, почепимо