Танок з драконами - Джордж Мартін

— Моя дружина має кращі цицьки, ніж ота хвойда! — горлав якийсь чоловік.

Візник, якому Бідолахи наказали прибрати воза з дороги, обклав їх добірною лайкою.

— Ганьба, ганьба, ганьба грішниці! — співали септи.

— Гляньте сюди! — скрикнула повія з вікна дому розпусти, задерши спідниці перед чоловіками унизу. — Осьо вам ступочка, що знає цноту й сором! Не та розтовчена діра, що вулицею суне!

А дзвони все калатали і калатали.

— Та хіба то королева? — запитав якийсь хлопчак. — У неї ж усе висить, як у моєї мамці.

«Це моя кара, — сказала собі Серсея. — Я скоїла жахливі гріхи, і ось мені спокута. Але скоро вона скінчиться, все лишиться позаду, і я зможу забути.»

Королева почала бачити знайомі обличчя. Лисий чолов’яга з кущавими бурцями на щоках супився з вікна так само, як її батько; на мить він здався таким схожим на князя Тайвина, що вона аж запнулася. Юна дівчина сиділа коло водограю, просякла водою, і витріщалася на неї обвинними очима Мелари Вичерпій. Королева побачила Неда Старка, а поруч — малу Сансу з рудаво-брунатним волоссям і кудлатим сірим собакою, що мав бути її вовком. Кожна дитина, що вискакувала з натовпу, ставала її братом Тиріоном і зловтішалася так само, як зловтішався карлик, коли помирав її Джофрі. А потім з’явився і Джоф, її син, її першачок, її ясний та коханий синочок з золотими кучерями і чарівною посмішкою на солодких вустах, він…

Саме тоді вона впала вдруге. Коли її підняли на ноги, королева трусилася, наче листок на вітрі.

— Благаю, — мовила вона. — Матінко, змилуйся. Я ж сповідала гріхи.

— Сповідали, — відповіла септа Моела. — І тепер їх спокутуєте.

— Вже недалечко, — додала септа Унела. — Онде, бачите? — вказала вона. — На верхівку пагорба, та й усе.

«На верхівку пагорба. І все.» Септа не збрехала — вони справді стояли при підніжжі Аегонового пагорба, а нагорі височів замок.

— Хвойда! — заверещав хтось.

— Братова підстилачка! — додав інший голос. — Огидна потвора!

— Чи не бажають ваша милість посмоктати? — Бевзь у різницькому фартусі витяг прутня зі штанів, шкірячи зуби. Та те вже не важило. Вона майже прийшла додому.

Серсея почала підйом.

Кпини та вереск тут лунали ще дужче, ніж позаду. Хода королеви не зачіпала Блошиного Подолу, і мало не всі його мешканці щільно натопталися на пониззя високого Аегонового пагорба, щоб не пропустити неабияку виставу. Пики, що шкірилися на неї з-за щитів і списів Бідолах, здавалися покрученими, бридкими, химерними. Всюди під ногами крутилися паці та діти, скалічені жебраки та гаманорізи юрмилися у натовпі, наче таргани. Вона побачила чоловіків з зубами, підпиляними на вістря, старих бабів з волом завбільшки з її голову, шльондру з величезною смугастою змією, обгорнутою навколо грудей і плечей, чолов’ягу зі щоками та чолом, укритими виразками, з яких цебенів сірий бруд. Вони роззявляли роти у огидних посмішках, облизували вуста, тюгукали, коли вона шкутильгала повз, надимаючи груди у намаганнях подолати схил. Хтось вигукував огидні залицяння, хтось лаяв і проклинав. «Слова — то вітер, — подумала вона. — Слова мені не зашкодять. Я вродлива, найвродливіша жінка на Вестеросі, так сказав Хайме, а Хайме ніколи б мені не збрехав. Ба навіть Роберт… він мене не кохав, але бачив, яка я вродлива, і жадав тілесно.»

Проте зараз вона зовсім не почувалася вродливою — навпаки, старою, виснаженою, споганеною, бридкою. На череві в неї лишилися розтяги від народжених дітей, і груди вже не стояли так пружно, як замолоду, а без сукні зовсім обвисли. «Не треба було цього робити. Я була їхньою королевою, а тепер вони побачили, вони все побачили… Я не мала показувати їм себе.» У шатах і короні вона була королевою. Оголена, скривавлена, поранена — лише жінкою, нічим не відмінною від їхніх дружин… і більше схожою вже на матерів, ніж на юних гарненьких доньок. «Що ж я накоїла?»

Щось муляло їй у очах, щипало, туманило зір. Але ж не могла вона плакати, тільки не плакати… хробакам не вільно бачити, як плаче королева. Серсея витерла очі низом долоней. Подих холодного вітру змусив її затремтіти.

Раптом у юрбі з’явилася стара почвара. Вона стояла просто там, зі своїми обвислими цицьками та зеленкуватою бородавчастою шкірою, вишкірялася разом з рештою, виблискуючи ядучою люттю з жовтих закислих очей. «Королевою ти будеш, — засичала вона, — доки не прийде інша, молодша та вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.»

І далі сльози було вже годі спинити. Вони пекли королеві щоки, наче ядуча кислота. Серсея тоненько верескнула, затулила соски однією рукою, іншою спробувала приховати свою ущелину і кинулася бігти, пропхавшись крізь вервечку Бідолах, угору пагорбом — присідаючи й перебираючи ногами, наче лякливий краб. Невдовзі, подолавши лише частину шляху, вона запнулася і впала, тоді встала і знову впала за п’ять сажнів… і скоро, не помітивши, як те сталося, поповзла вгору на чотирьох, наче собака. А добрий люд Король-Берега розступався, даючи їй дорогу, реготав, заохочував і плескав у долоні.

Зненацька натовп розступився, і, здавалося, весь кудись подівся, а перед нею виросли замкові ворота і лави списників у визолочених шоломцях та кармазинових киреях. Серсея почула, як знайомий дядьків голос — як завжди, заклопотаний і пригнічений тягарем справ — гарикнув кілька наказів. Побачила яскраві білі плями з обох боків од себе: то пан Борос Блаунт і пан Мерин Трант хутко крокували до неї у світлих панцерах та сніжно-білих корзнах.

— Син, — зарюмсала вона. — Де мій син? Де Томен?

— Тут його немає. Не годиться синові свідчити материну ганьбу на власні очі, — холодно і суворо вимовив голос пана Кевана. — Укрийте її.

Згори нахилилася Джоселин, огорнула королеву м’якою та чистою ковдрою зеленої вовни, сховала від людських очей оголене тіло. Раптом на них обох упала тінь, затуляючи сонце. Королева відчула, як під неї ковзає холодна криця, як дві великі панцирні руки підіймають її з землі у повітря так легко-легесенько, як вона підіймала Джофрі, коли той ще був немовлям коло грудей. «Велетень» — подумала Серсея запаморочливо, поки її несли широкими кроками у напрямку в’їзної вежі. Вона чула, що велетні досі ще стрічаються у безбожній дикій пустці за Стіною. «Але ж то