Танок з драконами - Джордж Мартін
Серсея сподівалася, що на тім глум скінчиться… але помилилася.
— Скидайте сорочку, ваша милосте, — наказала септа Унела.
— Сорочку? — перепитала королева. — Навіщо?
— Божим стригалям наказано зняти з вас усе волосся.
«Стригалям? — люто подумала вона. — Зняти? Як вовну з вівці?» Але зісмикнула сорочку через голову і жбурнула на підлогу.
— Чиніть як знаєте!
І знову було мило, тепла вода та бритва. Наступним їй видалили волосся під пахвами, тоді на ногах… і нарешті золотий пух, що вкривав її потаємний горбик. Коли сестра-мовчальниця вповзла їй між ніг з бритвою, Серсея мимоволі пригадала ті часи, коли замість неї там лежав Хайме — всипав цілунками її розведені стегна, змушував мокріти і стогнати. Його цілунки були завжди теплі. Поцілунок бритви — холодний, як лід.
Коли вони скінчили, королева лишилася голою та беззахисною, як найпересічніша з жінок. «Не лишили ані волосини, щоб сховати сором.» Тихий та гіркий смішок зірвався у неї з вуст.
— Ваша милість вбачають у своєму становищі щось кумедне? — запитала септа Сколера.
— Аж ніяк, септо, — відповіла Серсея. «Та одного дня я накажу видерти тобі язика гарячими обценьками. Ото справді буде кумедно.»
Одна з послушниць принесла рясу — м’яку, білу, з тих, що носили септи. Нею королева мала прикрити тіло, поки спускатиметься сходами у башті та проминатиме септ, щоб позбавити зустрічних вірян і служителів Седмиці споглядання оголеної плоті. «Рятуйте нас, Семеро, від цих бридких лицемірів!»
— Чи дозволять мені хоч пару сандалів? — запитала вона. — Вулиці страшенно брудні.
— Не брудніші за ваші гріхи, — відповіла септа Моела. — Їхня пресвятість особливо підкреслили, щоб ви показали себе такою, якою вас створили боги. Чи мали ви на ногах сандалі, коли виходили з черева пані матері?
— Ні, — мусила відповісти королева.
— Ось вам і відповідь.
Закалатав дзвін. Довге ув’язнення королеви добігало кінця. Серсея щільніше загорнулася у рясу, вдячна за її тепло, і мовила:
— То ходімо.
Її син чекав на неї на іншому кінці міста. Що раніше вона виступить у свій похід, то скоріше його побачить.
Шорсткий камінь сходинок дряпав їй п’яти, коли Серсея Ланістер починала свій спуск. Вона прибула до Баелорового Септу королевою у розкішних ношах. А залишала його босоніж, з поголеною головою. «І все ж я його залишаю. Це єдине, що важить сьогодні.»
Дзвони на дзвіницях вже співали, закликаючи місто засвідчити її ганьбу. Великий Септ Баелора був напхом напханий вірянами, що прийшли заради вранішньої служби. Їхні молитви бриніли луною попід банею над їхніми головами, та коли з’явилася королева з почтом, впала раптова тиша, і тисяча очей обернулася до неї. Очі увіп’ялися у неї, проводили проходом повз місце, де колись спочивав батько по своїй наглій смерті. Серсея проминула глядачів, не обернувшись ані ліворуч, ані праворуч. Її босі ноги гучно ляскали по холодній мармуровій підлозі. Вона відчувала на собі кожен погляд — і погляди Седмиці з-за її вівтарів теж.
У Світличній Палаті її з’яви чекало з тузінь Синів Воїна. Спинами їхніми спадали веселкові корзна, кришталі на глухих шоломах мерехтіли у світлі лампад. За обладунки їм правили сріблясті бляхи, начищені до дзеркального блиску, та під ними — королева знала — кожен носив волосяну верету. Гострі клиноподібні щити несли на собі один і той самий знак — кришталевий меч, що сяяв у пітьмі. Стародавній знак тих, кого простолюддя кликало Мечами.
Їхній очільник став перед нею на коліно.
— Ваша милість, певно, мене пригадають. Я звуся Теоданом Трударем. Їхня висока пресвятість доручили мені очолити ваш супровід. Ми з моїми братами безпечно проведемо вас містом.
Серсея ковзнула очима по обличчях чоловіків попереду себе. І знайшла, кого шукала — Ланселя, свого брата у перших, сина пана Кевана, що колись клявся їй у коханні, а тоді вирішив, що кохається лише у божій ласці. «Кров моя, зрадник мій.» Певно, вона йому не забуде.
— Підведіться, пане Теодане. Я готова.
Лицар підвівся на ноги, обернувся, здійняв долоню. Двоє з його людей ступили до високих дверей і штовхнули їх назовні. Серсея вийшла на відкрите повітря, блимаючи на сонячне світло, наче кріт, вийнятий зі свого підземелля.
Дмухав поривчастий вітер, смикав поли її ряси, огортав ними ноги. Вранішнє повітря просякло старими, добре знайомими пахощами Король-Берега. Королева вдихнула кисле вино, свіжоспечений хліб, гнилу рибу, нічну гидоту, кіптяву, піт, кінські сцяки… жодна квітка ніколи не пахкотіла так солодко. Загорнута у рясу, Серсея стала нагорі мармурових сходів. Сини Воїна вишикувалися навколо.
Раптом вона усвідомила, що вже стояла на цьому самому місці раніше — того дня, коли князь Едард Старк втратив голову. «Чого не мало б статися. Джофові сказано було зберегти йому життя і відіслати на Стіну.» Найстарший син Старка успадкував би княжий титул і господарство на Зимосічі, а Санса лишилася б при дворі заручницею. Варис та Мізинець гарненько продумали умови, Нед Старк проковтнув свою безцінну честь і зізнався у зраді, аби лише врятувати порожню довбешку своєї доньки. «А я б улаштувала Сансі хороший шлюб. З кимось із Ланістерів. Ясна річ, не з Джофом, та може, з Ланселем або кимось із його молодших братів.» Петир Баеліш ладен був сам одружитися з дівчиною, але то була річ конче неможлива — з надто вже низького роду він походив. «Якби Джоф слухняно зробив, що йому сказали, Зимосіч не пішла б воювати, а батько швидко б дав ради Робертовим братам.»
Натомість Джоф наказав відтяти Старкові голову, а князь Слинт і пан Ілин Пейн поспіхом скорилися наказові. «Це сталося просто отут» — пригадала королева, витріщаючись на мармур попереду себе. Янос Слинт підняв голову Неда Старка за волосся, кров його життя потекла сходами, і вороття назад не лишилося.
Спогади здалися
