💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Танок з драконами - Джордж Мартін

Танок з драконами - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Танок з драконами - Джордж Мартін
нижче дна проток. «Тридцять і три, тридцять і чотири.» Як глибоко пролягає цей шлях?

Вона налічила п’ятдесят чотири, і сходи нарешті скінчилися перед іншими залізними дверми. Але ці були вже незамкнені. Лагідний чоловік прочинив їх і ступив усередину. Дівчинка пішла услід, а жебрачка — в неї по п’ятах. Лагідний чоловік підняв ліхтаря і широко розчахнув стулки його віконця. Світло полилося на стіни навколо.

Зі стін на неї дивилося безліч облич. Вони висіли попереду і позаду, високо і низько — всюди, куди падало око, всюди, куди поверталася голова. Дівчинка бачила старі обличчя і молоді обличчя, бліді й темні, гладенькі й зморшкуваті, веснянкуваті й помережані рубцями, вродливі й відразливі, чоловічі й жіночі, хлопчачі та дівчачі, ба навіть обличчя немовлят. Обличчя посміхалися, супилися, повнилися жадібністю, гнівом чи хіттю; на головах кущами чепірилося волосся або виблискували лисини. «Личини, — сказала вона собі, — то лише личини.» Але щойно подумавши, вже знала, що це не так. То були зняті з облич шкіри.

— Вони лякають тебе, дитино? — запитав лагідний чоловік. — Тобі не пізно піти від нас. Подумай, невже ти справді цього хочеш?

Ар’я вкусила губу. Вона сама не знала, чого хоче. «Якщо я піду, то куди?» Вона обмила і роздягла кількасот трупів — мерці її давно не лякали. «А потім їх принесли сюди і зрізали з них обличчя, то й що?» Нічну вовчицю не злякаєш кількома шматками шкіри. «Шкіряні каптури — ось що воно таке. Мені вони не зашкодять.»

— Робіть свою справу! — стрілила вона.

Він провів її палатою повз рядок пройм, що вели у бічні проходи. Його ліхтар освітив кожну по черзі. Один з проходів мав за стіни людські кістки, а стелю йому тримали стовпи з черепів. Ще в одному звивисті сходи бігли далі вниз. «Скільки там ще підвалів? — подумала дівчинка. — Невже вони ніде не кінчаються?»

— Сядь, — наказав жрець.

Вона сіла.

— Тепер заплющ очі, дитино.

Вона заплющила.

— Тобі болітиме, — попередив він, — але біль є ціною, яку платять за могутність. Не ворушися.

«Застигла, мов камінь» — подумала вона і всілася нерухомо. Розріз був швидкий, лезо — гостре. Залізо мало б холодити шкіру, та чомусь здалося теплим. Дівчинка відчула, як обличчям стікає кров — неначе червона запона, яку опускають на лоба, щоки, підборіддя… і зрозуміла, чому жрець наказав заплющити очі. Коли запона досягла вуст, на смак вона була мідно-солона. Дівчинка лизнула і здригнулася.

— Принеси мені обличчя, — мовив лагідний чоловік.

Жебрачка не відповіла, проте дівчинка почула, як її капці шурхотять кам’яною підлогою. Дівчинці ж він мовив:

— Випий оце.

І пхнув до рук кухлика. Вона випила з нього, не вагаючись. Напій був дуже терпкий — наче кусаєш лимон. Тисячу років тому вона знала дівчинку, яка кохалася у лимонних тістечках. «Але то була не я. Лише Ар’я.»

— Лицедії, мартопляси змінюють своє обличчя мистецькими штуками, — казав лагідний чоловік, — а чаклуни наганяють ману, сплітаючи світло, тінь та жагу і створюючи з них облуду для очей. Ці мистецтва тобі теж належить спізнати, але тут ми робимо дещо глибше. Мудра людина бачить крізь фарби та личини, гостре око розвіює ману… але те обличчя, що вдягнеш ти, буде таке ж правдиве та живе, як те, з яким тебе народила мати. Заплющ очі й не розплющуй.

Вона відчула, як його пальці відкидають назад її волосся.

— Сиди тихо. Відчуття будуть незвичні. Може, у голові запаморочиться. Але ти однак не рухайся.

Далі вона відчула напругу, тиск, тихе шурхотіння — то нове обличчя натягали згори старого. Шкіра, суха і жорстка, дряпнула їй чоло, та коли в неї всоталося трохи її крові, пом’якшала і погнучкішала. Щоки відчули тепло, зашарілися. Серце затріпотіло в грудях; на довгу мить їй перехопило подих. Навколо горла стиснулися руки, твердіші за камінь, почали душити. Її власні руки скинулися догори, ладні вчепитися пазурями у нападника, але там нікого не було. Жахливий переляк охопив дівчинку; вона почула огидний хрускіт, а з ним прийшов сліпучий біль. Перед нею плавало обличчя — огрядне, бородате, брутальне, з люто скривленими вустами. Вона почула слова жерця:

— Дихай, дитино. Видихни свій страх. Струси з себе тіні. Він мертвий. Вона мертва. Її біль минув. Дихай!

Дівчинка глибоко, засапано вдихнула і раптом зрозуміла, що все це — правда. Ніхто її не душив, ніхто не бив. Та все ж рука, яку вона піднесла до обличчя, тремтіла. Від дотику пальців посипалися часточки сухої крові, чорні у світлі ліхтаря. Дівчинка помацала щоки, торкнулася очей, обвела щелепу.

— Це й досі моє обличчя. Те саме, що було.

— Справді? Відки певність?

А й справді, відки певність? Вона не відчувала перемін, але ж, можливо, таке і не відчуєш. Дівчинка махнула рукою перед обличчям згори вниз, як колись робив на її очах Якен Ха-Гар у Гаренголі. Тоді його обличчя побігло рясицями і перемінилося. Коли ж вона повторила те саме, не сталося геть нічого.

— Нічого не змінилося. Я відчуваю те саме.

— Відчуваєш те саме, — погодився жрець. — А виглядаєш геть інакше.

— В очах інших людей твій ніс та щелепу зламано, — мовила жебрачка. — Один бік твого обличчя вдавлено — там тобі потрощили вилицю. І половини зубів нема.

Дівчинка помацала в роті язиком, але не знайшла жодної прогалини, жодного зламаного зуба. «Чари, — подумала вона. — Маю нове обличчя. Бридке, потворне, понівечене.»

— Попервах тобі можуть наснитися погані сни, — застеріг лагідний чоловік. — Її батько бив її так часто і страшно, що тільки прийшовши до нас, вона звільнилася від страху та болю.

— Ви вбили його?

— Вона прохала дарунку для себе, не для батька.

«Ви все одно мали б убити того виродка.»

Мабуть, він прочитав її думки.

— Зрештою смерть прийшла по нього, як приходить по всіх смертних. Як має прийти по певну людину завтра вранці. — Він підняв світильню. — Тут ми скінчили.

«Наразі так.» Коли вони поверталися назад до сходів, порожні очниці шкір на стінах, здавалося, слідкували за нею. Якусь мить вона майже бачила порух їхніх вуст, котрими вони шепотіли одне одному темні солодкі таємниці — словами надто тихими, щоб розчути.

Тієї ночі сон не приходив легко. Заплутавшись у ковдрах, дівчинка крутилася туди й сюди у холодній темній кімнаті, та хай куди оберталася, бачила там

Відгуки про книгу Танок з драконами - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: