Танок з драконами - Джордж Мартін

Китичка не тямила, що відбувається.

— Вони платять йому золотом і сріблом, а він за те дає їм письмо на пергамені. Вони дурні, абощо?

— Серед них є і дурні. Але більшість — обережні та сторожкі. Дехто сподівається ошукати старого. Та його не так легко ошукати.

— Але що він їм продає?

— Він виписує кожному зобов’язання. Якщо їхні кораблі гинуть у бурі або потрапляють до рук піратів, він за те обіцяє виплатити їм вартість корабля і його товарів.

— Це такий заклад, абощо?

— Своєрідний, так. Заклад, який кожен капітан сподівається програти.

— Гаразд, але якщо вони виграють…

— …то втратять кораблі, а коли і життя. Подорожувати морями небезпечно, а надто восени. Певно ж, капітанові, якого топить буря, трохи легше буде вмирати, знаючи, що завдяки папірцю, залишеному ним у Браавосі, його вдова і сироти не жебруватимуть.

Сумна посмішка торкнулася його вуст.

— Але одна справа — виписати таке зобов’язання, і зовсім інша — його дотримати.

Китичка все зрозуміла. «Напевне, хтось його ненавидить. Хтось прийшов до Дому Чорного та Білого і помолився богові, щоб його забрали.» Їй стало цікаво, хто то був, але лагідний чоловік їй не сказав.

— Не тобі дошукуватися зайвого знання у цій справі, — мовив він. — Бо хто ти є?

— Ніхто.

— А «ніхто» не питає нічого. — Він узяв її за руки. — Якщо не можеш зробити цю річ, то так і скажи. Сорому тут немає. Декого створено служити Багатоликому, а декого — ні. Скажи слово, і я заберу сей тягар з твоїх плечей.

— Я все зроблю. Я сказала, і зроблю.

«Але як?» — майнула думка. Оце вже була штука, бо купець мав особисту варту. Охороняли його двоє: один довготелесий і худорлявий, інший невисокий та кремезний. Вони не відставали від нього ані на крок — від самого ранку, коли купець виходив з домівки, і до повернення додому ввечері. Жодній людині вони не давали вільно наблизитися до старого. Одного разу якийсь п’яниця трохи не врізався у купця, коли той саме повертався додому з юшниці, але довготелесий ступив між ними і так штурхнув п’яницю, аж той сторчма полетів на землю. В харчівні коротун завжди першим куштував цибульну юшку, а старий чекав, доки юшка вистигне, і куштував вже тоді — вичікував пересвідчитися, чи не сталося чогось лихого з його сторожем.

«Він боїться, — зрозуміла вона, — або ж навіть знає, що хтось хоче його вбити.»

— Не знає, — заперечив лагідний чоловік, — але має підозру.

— Охоронці виходять з ним навіть тоді, коли він іде відлити воду, — мовила вона. — Але він не виходить, коли йдуть вони. Прудкіший з двох — довготелесий. Я зачекаю, доки він піде відлити, увійду в харчівню і вдарю старого ножем в око.

— А інший сторож?

— То незграбний дурень. Я залюбки вб’ю і його.

— Хіба ти горлоріз на полі битви, щоб убивати кожного, хто тобі трапиться?

— Ні.

— Я сподівався, що ні. Ти служниця Багатоликого Бога. Ми, слуги Багатоликого, віддаємо дарунок лише тим, кого було обрано і позначено.

Вона зрозуміла. «Вбити його. І лише його.»

Минули ще три дні спостереження, доки вона знайшла спосіб, і ще один був витрачений на вправи з маленьким ножиком. Цього її вже раніше навчав Рудий Рогго, та вона не зрізала гаманці, відколи в неї забрали зір, і нині хотіла пересвідчитися, що нічого не забулася. «Роби спритненько та хутенько, не барися, не вовтузся» — казала вона собі, викидаючи крихітне лезо з рукава знову і знову. Коли все в неї нарешті знову стало виходити так, як треба, дівчинка нагострила клинка на камені, аж край його заблищав при світлі свічки сріблястою блакиттю.

Інша частина роботи була хитріша, та їй на поміч прийшла жебрачка.

— Я подарую йому дарунок назавтра, — оголосила дівчинка за сніданком.

— Багатоликий буде задоволений. — Лагідний чоловік підвівся. — Китичка з перетічок відома надто багатьом. Якщо її побачать за справою, Бруско з доньками матиме клопіт. Час тобі отримати інше обличчя.

Дівчинка не посміхнулася, та про себе зраділа. Вона вже втратила Китичку один раз, сумувала за нею і не хотіла втратити вдруге.

— Як я виглядатиму?

— Бридко. Жінки відвертатимуться, щойно кинуть на тебе погляд. Діти витріщатимуться і тицятимуть пальцями. Сильні чоловіки тебе жалітимуть, хтось навіть і сльозу зронить. Але ніхто з тих, хто побачить, не зможе швидко забути. Тож ходімо.

Лагідний старий зняв з гака залізного ліхтаря і повів її повз тиху чорну водойму та шереги темних мовчазних богів до сходів позаду храму. Жебрачка приєдналася, коли вони почали спускатися. Ніхто не вимовив ані слова; чувся тільки тихий шурхіт ніг у м’яких капцях по сходинках. Вісімнадцять сходинок привели їх до підвалу, звідки розходилися, наче пальці руки, п’ять склепінчастих проходів. Внизу сходинки повужчали, стали крутіші, але дівчинка бігала ними вгору і вниз тисячу разів, тож тепер вони її не лякали. Ще двадцять дві сходинки — і вони опинилися у нижчому підвалі. Тут проходи були вузькі й криві, наче звивисті чорні жуковини у серці великої скелі. Один з проходів зачиняли важкі залізні двері. Жрець повісив ліхтаря на гак і видобув з рукава візерунчастий ключ.

Сироти побігли їй руками. «Святилище.» Тепер вони мали спуститися ще нижче, аж на третій підземний рівень, до таємних помешкань, куди пускали тільки жерців. Ключ тричі клацнув, дуже тихо, коли лагідний чоловік повертав його в замку. Двері крутнулися на змащених залізних завісах, жодного разу не рипнувши. За ними були ще сходинки, вирубані у суцільній скелі. Жрець знову зняв ліхтаря і пішов першим. Дівчинка рушила за світлом, рахуючи сходинки униз. «Чотири-п’ять-шість-сім.» Раптом їй подумалося, що тут не зайвим був би її ціпок. «Десять-одинадцять-дванадцять.» Вона знала, скільки сходинок лежить між храмом та підвалом, між підвалом та нижчим підвалом, ба навіть порахувала вузькі звивисті сходи, що збігали на горище, і щаблі крутої дерев’яної драбини, що вела до дверей на дах і відкритий усім вітрам місток на ній.

Але ці сходи були їй невідомі, а тому небезпечні. «Двадцять і одна, двадцять і дві, двадцять і три.» З кожною сходинкою повітря трохи холоднішало. Коли рахунок досяг тридцяти, вона зрозуміла, що знаходиться вже