Крадій часу - Террі Пратчетт
— Ясно, ваша світлість. Звичайно, ви маєте рацію. Але, в моєму старечому віці, чи можу я помандрувати іншою стежиною, стежиною мудрості, а не насильства? Я хотів би показати цьому молодому чоловікові… Шлях.
Дехто з монахів засміявся.
— Шлях Прачки? — усміхнувся Рінпо.
— Місіс Космополита швачка, — спокійно уточнив Лу-Тзе.
— Про мудрість якої свідчать такі приказки як «Краще не буде, якщо роздряпати»? — додав Рінпо, підморгнувши решті монахів.
— А краще тоді й не буває, — зронив Лу-Тзе, спокій якого нагадував тепер озеро вмиротвореності. — Можливо, цей Шлях і нікчемний, та хай би яким він був дріб’язковим і недостойним, це мій Шлях, — він повернувся до абата. — Так воно було здавна, ваша світлосте. Пригадуєте? Майстер і учень вирушають у світ, де учень може набратися практичного досвіду на основі повчань і прикладів, а тоді учень знаходить власний Шлях і наприкінці цього Шляху…
— …він знаходить самого себе бдум, — закінчив речення абат.
— Спочатку він знаходить учителя, — сказав Лу-Тзе.
— Йому пощастило, що саме ви бдумбдум будете цим учителем.
— Ваша світлосте, — мовив Лу-Тзе. — Природа Шляхів полягає в тому, що ніхто не може з упевненістю сказати, хто буде цим учителем. Усе, що я можу, це — показати йому дорогу.
— Яка приведе до бдум міста, — сказав абат.
— Так, — погодився Лу-Тзе. — А від Анк-Морпорка до Убервальду далека путь. Ви мене не вишлете до Убервальду, бо я застарий. Тому, з усією повагою, я благаю вас догодити цій моїй старечій примсі.
— У мене немає іншого вибору, коли ви подаєте це таким чином, — сказав абат.
— Ваша світлосте… — почав був Рінпо, який відчував, що є інший вибір.
Ложка знову гримнула об тацю.
— Лу-Тзе має високу репутацію! — крикнув абат. — Я беззастережно довіряю йому, і він правильно вчинить! Просто я ще волів би блумблум повірити, що він учинить так, як я блумблум цього хочу! Я заборонив йому мандрувати до Убервальду! А ти тепер хочеш, щоб я заборонив йому не мандрувати до Убервальду? ЦЮЦЮ! Я сказав своє слово! А тепер, шановні добродії, чи не могли б ви забратися звідси? Я маю зараз дуже нагальну справу.
Лу-Тзе вклонився і вхопив Лобсанґа за руку.
— Ходімо, хлопче! — звелів він пошепки. — Шуруємо звідси, поки вони не опам’яталися!
Дорогою вони зустріли молодшого аколіта з маленьким нічним горщиком, на якому були намальовані візерунки з кроликами.
— Нелегка це справа, реінкарнація, — мовив Лу-Тзе, біжучи коридором. — Мусимо тепер якнайшвидше вислизнути звідси, поки комусь у голову не стрілять якісь кумедні ідеї. Біжи по свою торбу і спальний килимок!
— Але ж ніхто не наважиться порушити накази абата? — здивувався Лобсанґ, завертаючи за ріг разом із підмітальником.
— Ха! Через десять хвилин він засне, а якщо вони дадуть йому нову іграшку, коли він прокинеться, він може так захопитися забиванням квадратних зелених кілочків у круглі сині дірочки, що просто забуде все, що говорив раніше, — пояснив Лу-Тзе. — Політика, хлопче. Забагато різних ідіотів почнуть доводити свою впевненість у тому, що мав на увазі абат. А тепер біжи. За хвилину я чекатиму тебе в Саду П’яти Несподіванок.
Коли Лобсанґ прибув, Лу-Тзе обережно прив’язував одну зі своїх карликових бонсай-гір до бамбукового каркаса. Він зав’язав останній вузол, а тоді поклав це в наплічну сумку.
— А їй нічого не станеться? — запитав Лобсанґ.
— Це ж гора. Що їй може статися? — Лу-Тзе узяв мітлу. — Але перед дорогою ми тільки заскочимо на пару слів до одного мого старого приятеля. Можливо, щось у нього візьмемо з собою.
— Що діється, Підмітальнику? — поцікавився Лобсанґ, ідучи слідом.
— Та воно таке, хлопче. Ми з абатом і тим чолов’ягою, до якого зараз зайдемо, знаємося дуже давно. Зараз усе трошки змінилося. Абат не може отак просто сказати: «Лу-Тзе, старий ти пройдисвіте, це ж ти насамперед вбив усім у голови легенду про Убервальд, а я бачу, що ти щось задумав, тож іди собі геть і покладайся на свою чуйку».
— Але я думав, що він тут верховний правитель!
— Власне! Бо верховним правителям дуже важко чогось досягти. Забагато інших людей плутаються у них під ногами і перешкоджають. А тепер ці всі нові хлоп’ята матимуть потіху, гасаючи довкола Убервальду з вигуками «Айі!», а ми, мій хлопче, прямуватимемо до Анк-Морпорка. Абат це знає. Майже знає.
— А звідки ви знаєте, що новий годинник роблять у Анк-Морпорку? — запитав Лобсанґ, ідучи слідом за Лу-Тзе, котрий звернув на болотисту стежку, що вела попри зарості рододендрона до монастирського муру.
— Я знаю. Можеш мені повірити, що того дня, коли хтось витягне затичку з дна всесвіту, ланцюжок від затички приведе до самого Анк-Морпорка, а той дурисвіт, що це зробив, почне виправдовуватися: «Я просто хотів побачити, що станеться». Всі дороги ведуть до Анк-Морпорка.
— Я думав, що всі дороги ведуть від Анк-Морпорка.
— Але не та, якою ми підемо. Ага, ось ми вже й тут.
Лу-Тзе постукав у двері неоковирного, але величенького сарайчика, що тулився прямо до стіни. Цієї ж миті всередині щось вибухло і хтось — тут Лобсанґ виправив самого себе — половина когось стрімко вилетіла з незаскленого вікна і з такою силою гупнулася об стежку, що аж кості затріщали. І лише коли ця половина перестала котитися, Лобсанґ усвідомив, що це був дерев’яний манекен у чернечій мантії.
— Я бачу, що Ку розважається, — сказав Лу-Тзе. Він навіть не поворухнувся, коли повз його вухо пролетів манекен.
Двері відчинилися навстіж, і з них схвильовано визирнув огрядний старий чернець.
— Ви бачили це? Ви це бачили? — вигукнув він. — І це лише з однієї ложки! — він уклонився гостям. — О, вітаю, Лу-Тзе. Я на тебе чекав. Дещо приготував.
— Що саме? — поцікавився Лу-Тзе.
— Що то за хлопець? — зронив Ку, запрошуючи їх заходити.
— Ім’я цієї недосвідченої дитини — Лобсанґ, — відповів Лу-Тзе, роззираючись у сарайчику. На кам’яній підлозі було задимлене коло, оточене почорнілим піском. — Нові іграшки, Ку?
— Вибухова мандала, — радісно повідомив Ку, підходячи ближче. — Варто лише посипати цей простенький пристрій спеціальним пісочком у будь-якому місці, і перший воріженько, який на це наступить… Бабах, миттєва карма! Не рухай це!
Лу-Тзе простягнув руку й вихопив із допитливих Лобсанґових пальчиків жебрацьку миску, яку той щойно поцупив зі столу.
— Пам’ятай Перше правило, — сказав він і пожбурив миску геть. З неї на льоту висунулися приховані леза, і миска вп’ялася ними у крокву.
— Та це миттєво стяло б людині голову! — вигукнув Лобсанґ. І тут вони почули неголосне цокання.
— …три, чотири, п’ять… — почав лічити Ку. — Всім мерщій… Лягать!
Лу-Тзе встиг штовхнути Лобсанґа на підлогу за мить до того, як вибухла миска. Її металеві уламки просвистіли в них над головами.
— Відколи ти бачив її востаннє, я додав деякі деталі, — гордо повідомив Ку, коли вони знову зіп’ялися на ноги. — Універсальна штучка. До того ж, звичайно, з неї ще можна їсти рис. О, а це ти бачив?
Він дістав молитовний бубон. Лу-Тзе і Лобсанґ одразу відступили на крок.
Ку повертів бубном, і мотузочки з грузилами затарабанили об його шкіру.
— Мотузочку можна миттєво зняти й використати як зручну гароту, — пояснив він, — і сам бубон також знімається… ось так… і там
