Крадій часу - Террі Пратчетт
Абат мовчазно видув губами бульку.
— Це знову буде в Убервальді, — майже благально вимовив Лу-Тзе. — Це там вони експериментують з електрикою. Мені там знайомий кожен дюйм! Дайте мені пару чоловіків, і ми задушимо це в зародку!
— Бабабабаба… Це потребує обговорення, Лу-Тзе, але ми вдячні вам за пропозицію бабабаба, — мовив абат. — Рінпо, я хочу, щоб усі бдумбдумбдум старші польові ченці зібралися в Кімнаті Тиші через п’ять бабаба хвилин! Чи веретена працюють бдумбдум гармонійно?
Один із монахів підняв голову від сувою, який йому перед тим подали.
— Схоже, що так, ваша світлість.
— Мої вітання майстру комутатора ЦЮЦЮ!
— Але Шобланґ помер, — пробурмотів Лу-Тзе.
Абат перестав видувати бульки.
— Це сумна новина. І він, наскільки я розумію, був вашим приятелем.
— Цього не повинно було статися, — пробурмотів підмітальник. — Не повинно було.
— Заспокойтеся, Лу-Тзе. Я незабаром поговорю з вами. Цюцю! — Головний аколіт, отримавши удар по вуху гумовою мавпочкою, поквапився геть.
Юрба ченців, які почали розходитися, потроху зменшувалася. Лу-Тзе і Лобсанґ залишилися на балконі, дивлячись на Мандалу, що вкривалася брижами. Лу-Тзе прокашлявся.
— Бачиш оті веретена з самого кінця? — запитав він. — Отой малий фіксує взори дня, а тоді все найцікавіше зберігається у великих веретенах.
— Я щойно передзгадав, що ви це мені скажете.
— Гарне слово. Гарне слово. Хлопчина має талант. — Лу-Тзе понизив голос. — За нами ніхто не стежить?
Лобсанґ роззирнувся.
— Тут є ще трохи людей.
Лу-Тзе знову заговорив нормальним голосом. — Ти щось чув про Великий Крах?
— Лише плітки, Підмітальнику.
— Еге ж, пліток є чимало. Щось типу «День, коли зупинився час». — Лу-Тзе зітхнув. — Знаєш, більшість речей, яких тебе навчають, брехня. Так і має бути. Інколи, якщо довідатися відразу всю правду, її важко збагнути. Ти добре знав Анк-Морпорк, правда? Ходив колись у оперний театр?
— Хіба для того, щоб почистити комусь кишені, Підмітальнику.
— А чи цікавився, чому так?.. Чи звертав колись увагу на той маленький театрик з другого боку вулиці? Здається, він називався «Дискум».
— О, так! Ми діставали копійчані квиточки, сідали на землю і кидали горішки на сцену.
— І ти ніколи не думав, чому так буває? Великий оперний театр, плюшеві крісла, позолота, великі оркестри, а тоді цей маленький театрик під солом’яною стріхою, голі дерев’яні стіни, жодних сидінь, і якийсь тип, що грає на дудці у ролі музичного акомпанементу?
Лобсанґ знизав плечима.
— Та ні. Просто так воно є.
Лу-Тзе мало не засміявся.
— Дуже гнучкі людські мізки. Майже гумові, — мовив він. — Дивовижно, як вони розтягуються, щоб пристосуватися. Ми добре там попрацювали…
— Лу-Тзе?
Перед ним шанобливо схилився один із дрібніших прислужників-аколітів.
— Абат бажає вас побачити, — повідомив він.
— О, гаразд, — сказав підмітальник. Він штурхнув ліктем Лобсанґа і прошепотів: — Рушаймо до Анк-Морпорка, хлопче.
— Що? Але ж ви просили, щоб вас вислали до…
Лу-Тзе підморгнув.
— Адже написано: «Не вір, не бійся, не проси», розумієш? Крім плінґа, є ще й інші способи примусити данґданґа вдавитися, хлопче.
— Справді?
— О, так, мати дуже багато плінґа. Ну, а тепер ходімо до абата, гаразд? Його якраз мають годувати. Твердою їжею, дякувати небесам. Принаймні його вже не треба годувати грудьми. Якщо чесно, дивлячись на нього й молоду годувальницю, ніхто не знав, куди відвернути обличчя від сорому, та й він сам цього не знав. Адже він усвідомлює себе дев’ятсотлітнім чоловіком…
— Він, мабуть, дуже мудрий.
— Доволі мудрий, доволі. Хоч вік і мудрість не завжди, з того що мені відомо, йдуть у парі, — додав Лу-Тзе, прямуючи до абатових покоїв. — Деякі люди, отримавши владу, стають тупішими. Але це, звісно, не стосується його світлості.
Абат сидів на високому стільчику, щойно обляпавши головного аколіта цілою ложкою кашки, а той шкірився усмішкою людини, чия робота напряму залежить від того, щоб мати щасливий вигляд, коли з чола йому стікає суміш пастернаку й аґрусу.
Лобсанґу здалося, причому вже не вперше, що абат інколи навмисне знущався над прислужником. Аколіт і справді був не надто приємною особою, яка в будь-якої тверезо мислячої людини викликала нестримне бажання вилити йому щось липке на волосся та ще й лупнути по голові гумовим яком, тож мудрий і старий абат залюбки давав волю своїй внутрішній дитині.
— Ви мене покликали, ваша світлість, — уклонився йому Лу-Тзе.
Абат перевернув миску, вихлюпнувши її вміст на мантію головного аколіта.
— Вахахаахаха ах, так, Лу-Тзе. Скільки вам уже років?
— Вісімсот, ваша світлість. Але це ще далеко не старість!
— Проте ви вже провели чимало часу на цьому світі. Я так розумію, що ви вже збиралися піти на заслужений відпочинок і взятися за садівництво.
— Так, але…
— Але, — абат розплився в ангельській усмішці, — наче старий бойовий кінь, ви вигукуєте «ха-ха!», почувши звуки сурм, чи не так?
— Я так не думаю, — мовив Лу-Тзе. — І не бачу нічого кумедного в звучанні сурм.
— Я мав на увазі, що ви знову рветеся в бій. Але ж ви вже багато років допомагали навчати наших агентів, так? Оцих ось добродіїв?
З одного боку кімнати сиділо декілька кремезних і м’язистих ченців. Вони вже були споряджені в дорогу, мали за спинами скручені спальні килимки і були вбрані у вільні чорні накидки. Вони боязко вклонилися Лу-Тзе, а їхні очі понад напівмасками були збентеженими.
— Я зробив усе, що міг, — пояснив Лу-Тзе. — Навчали їх, звичайно, інші, я тільки намагався відшкодувати завдані збитки. Я ніколи не вчив їх бути ніндзя, — він підштовхнув ліктем Лобсанґа. — Це, учню, агатійською означає «випускання газів», — повідомив він сценічним шепотом.
— Я пропоную відправити їх на завдання негайно ВАХ! — абат ударив стільця ложкою. — Це мій наказ, Лу-Тзе. Ви жива легенда, але були легендою вже надто довго. Чому б не довіритись майбутньому? Цюцю!
— Розумію, — печально мовив Лу-Тзе. — Ну, але так мало статися рано чи пізно. Дякую вам за чуйність, ваша світлосте.
— Бр-рмбр-рм… Лу-Тзе, я вас давно вже знаю! Ви ж не опинитесь ближче, ніж за сто миль від Убервальду, ні?
— У жодному разі, ваша світлість.
— І це наказ!
— Я розумію, звісно.
— Однак раніше ви вже порушували мої ба-абаба накази. Я пам’ятаю, в Омнії.
— Тактичне рішення, ухвалене людиною на місці, ваша світлість. Ви це радше могли б назвати інтерпретацією вашого наказу, — пояснив Лу-Тзе.
— Маєте на увазі те, що ви подалися туди, куди вам виразно було наказано не йти, і вчинили те, що вам було абсолютно заборонено робити?
— Так, ваша світлосте. Інколи, щоб привести гойдалку в рух, треба підштовхнути її з іншого боку. Коли я вчинив те, що не мав би робити там, де не мав би бути, я досягнув того, що мало би бути зроблено в тому місці, де це мало б відбутися.
Абат довго і пильно дивився на Лу-Тзе тим поглядом, який добре вдається немовлятам.
— Лу-Тзе, вам не нмнмнбубу можна бути в Убервальді або десь
