Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Отже, «чорне зло» — це Володар.

— Уоррен, я повинен щось зробити. Я про пророцтво. Ну, де говориться про ту, що в білому. Це дуже важливо. Тобі нічого в голову не приходить?

Уоррен пильно дивився на нього, немов намагаючись щось для себе вирішити.

— Приходить. Ось тільки не знаю, чи допоможе це. — Він упер руки в стегна. Тут, у Палаці, живе пророк. Я його ніколи не бачив. Хотів, але мені не дозволили. Сказали, що мені дуже небезпечно з ним розмовляти, поки я так мало знаю. Пообіцяли, що, коли навчуся, вони дозволять мені з ним зустрітися.

— Тут, у Палаці? Де саме? Уоррен обсмикнув балахон.

— Не знаю. Мабуть, в одній з заборонених зон, але я не знаю, в який саме. І не знаю, як це з'ясувати. Річард схопився.

— Зате я знаю.

Коли мечоносець Кевін Андельмер побілів як полотно при одній лише згадці про пророка, Річард зрозумів, що звернувся саме до потрібної людини.

Спочатку Кевін всіляко відмовлявся, кажучи, що нічого не знає, але, коли Річард ласкаво нагадав про всі надані послуги, мечоносець на вухо шепнув йому пару слів.

Територія, підказана Кевіном, була однією з найбільш охоронюваних. Річард знав розташування варти, тому що збирав там троянди і піднімався на стіну, «щоб помилуватися на море». Був він також знайомий з усіма тамтешніми стражниками. Вони частенько відвідували оплачених Річардом повій.

Біля зовнішніх воріт Річард не зупинився, але кивнув воїнам, які підмигнули йому. Варта всередині виявилася менш поступливою. Солдати заступили йому дорогу, простягнувши руки. Річард з дитячою безпосередністю радісно потиснув їм руки, прикинувшись, що вважав їх жест вітанням. Ті зітхнули і повернулися на місце, а він пішов далі. Плащ мрісвіза вільно висів за спиною.

У кінці галереї виднілася невелика колонада, за якою йшли сходинки в покої пророка. Стражники, що охороняли потрібні Річарду двері, виявилися тими, чию довіру йому було завоювати найважче, перші, кого він забезпечив безкоштовними жінками. Побачивши Річарда, вони напружилися.

Річард ліниво підійшов до дверей.

— Уолш, Боллесдун, привіт. Стражники схрестили списи.

— Річард, що ти тут робиш? Троянди ростуть нагорі.

— Послухай, Уолш, мені потрібно побачити пророка.

— Річард, не заганяй нас в кут. Ти ж знаєш, ми не маємо права тебе пропустити. Сестри з нас шкуру здеруть.

— Я ж не збираюся повідомляти їм, що ви мене пропустили, — знизав плечима Pічард. — Скажу, що прорвався хитрістю. Якщо хто з них чого винюхає, ви відповісте, що я якимось чином прослизнув туди, а ви дізналися, тільки коли я вийшов. Я зможу підтвердити в разі чого.

— Річард, ти й справді…

— Хіба я коли-небудь доставляв вам неприємності? Хіба я коли-небудь відмовляв вам у допомозі? Я купую вам вино, даю гроші, забезпечив вам гарненьких дівчаток. Я колись просив небудь натомість?

Річард тримав руку на мечі. Так чи інакше, він все одно пройде.

Уолш копнув ногою камінчик. Важко зітхнувши, спочатку один, а потім і другий стражник відвели піки в сторону. — Боллесдун, піди-но зроби обхід території. А я піду в сортир, подумаю.

Відпустивши меч, Річард поплескав стражника по плечу.

— Спасибі, Уолш. За мною не пропаде.

Посеред коридору Річард відчув легкий опір, як від щита перед дверима абатиси. Але навіть не збавив кроку. Вітальня виявилася такою ж великою, як і в його покоях, тільки обставлена була з великим смаком. На одній стіні висів величезний гобелен, — іншу займали книжкові полиці. Більшість книг, втім, було розкидано по кімнаті. Вони валялися на столі, на стільцях і на синьо-жовтому килимі.

Біля згаслого каміна спиною до ввійшлого сидів чоловік.

— Ти повинен розповісти мені, як ти це зробив, — сказав він. — Мені б дуже хотілося вивчити цей фокус.

— Що зробив? — Запитав Річард.

— Пройшов крізь щити, ніби їх і немає зовсім. Якщо я спробую, у мене шкіра згорить.

— Неодмінно повідомлю, якщо коли-небудь сам дізнаюся. Мене звуть Річард. Якщо ви не дуже зайняті, я хотів би поговорити з вами.

— Зайнятий? — Чоловік від душі розреготався. Він встав, і Річард здивувався, побачивши, який він високий. Довге сиве волосся пророка навели Річарда на думку, що той дуже старий і немічний. Так, пророк був, безсумнівно, дуже старий, але навряд чи немічний. Він виглядав сильним і повним життя. Його усмішка виражала і вітання, і загрозу. На шиї у нього, як і у Річарда, був Рада-Хань.

— Мене звуть Натан, Річард. Я чекав тебе. Але ніяк не припускав, що ти прийдеш один.

— Я прийшов один, тому що хотів поговорити з тобою без сестер: так спокійніше.

— А тобі відомо, що я пророк?

— Я прийшов сюди не за тим, щоб навчитися випікати хліб.

Посмішка Натана стала ширше, але він не засміявся. Він насупив брови й одразу став схожий на шуліку.

— Хочеш, щоб я розповів тобі про твою смерть, Річард? Хочеш дізнатися, як ти помреш? — Промовив він шиплячим голосом.

Річард плюхнувся на кушетку і закинув ноги на стіл. Він, в свою чергу, шулікою глянув на пророка і обдарував його не менш загрозливою посмішкою.

— Ну звісно. Просто тремчу, так хочу про це дізнатися. А коли ти закінчиш, я розповім тобі, як помреш ти.

— А в тебе є дар пророцтва? — Зігнув брову Натан.

— Достатній, щоб сказати, як ти помреш. Похмурі брови запитально зігнулися..

— Правда? Тоді скажи.

Річард взяв з вази на столі грушу, витер її об штани і надкусив. Жуючи грушу, він відповів:

— Ти помреш прямо тут, у цих покоях, від старості. І ніколи не побачиш більше зовнішнього світу.

На обличчі Натана раптом стало видно всі зморшки, погляд його став похмурим.