Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

І Шабтай програв цю суперечку, ставши одним з багатьох «хі-таслемі» — євреїв-мусульман.

Зараз раббі Коену потрібно було прочитати щось таке, що допомогло б йому подолати підступи єзуїтів, висковзнути з рук Несвіцького. Проте Нехемія не покладався вже на власну ерудицію: більшість речей, що їх добре розуміли його одновірці, на жаль, неможливо довести до вихолощеного розуму патера Несвіцького. Тут знадобилося б рідкісне, майже забуте вміння відриватись від землі силою волі й долати великі відстані, наче на крилах птахів. В крайньому разі політ може стати єдиним порятунком, якщо єзуїти застануть нас зненацька, думав Коен, мій Мендель надто юний — щоб навчитись літати, йому доведеться прочитати не один трактат!

Увійшовши до крамниці, рабин одразу впізнав Леві — він бачив його часто в Абідосі, однак зробив вигляд, що не впізнав. Леві також упізнав Коена, і також приховав це.

— Скажіть, в чи є у вас старовинні єврейські манускрипти та книги?

— У нас багато єврейських рукописів, вельми рідкісних книг та предметів юдейського культу, — відказав Леві. — Можливо, вас цікавлять твори конкретного автора?

— Так, — мовив Нехемія Коен, — чи немає у вас творів єменського містика Езри д’Альби, що жив кілька століть тому при дворі еміра Кордови? Їх була ціла династія, трактати створювали і батько, і сини, й онуки, але здебільшого всі праці цієї родини об’єднують спільним прізвищем — д’Альба.

— Пригадую такого, — ухильно відповів Леві, — проте не впевнений, що спадщина цієї вченої родини збереглась цілою та неушкодженою. Після того, як маврів прогнали, рукописи з емірової колекції були спалені, а серед них цілком могли виявитись єдині примірники.

І не сором брехати, подумав про Леві рабин Коен, твій брат читав записи д’Альби, «Ец даат», «Пардес римонім», й уроки брав у його нащадка, а сам ти стверджуєш, начебто їх спалили фанатики в чорні роки Реконкісти…

Попри те Леві запропонував Коенові, пошукавши на полицях, кілька цікавих рукописів, привезених ним з Ізміру, й раббі з приємністю придбав їх за високу ціну: такого в його колекції ще не було.

Вийшовши надвір, Нехемія Коен попрямував на рідну Староєврейську вулицю. Йшов, уявляючи, які жахливі плани плекає в своїй душі Леві, а тому й не помічав ні торговця шербетом, ні зазивал, що пропонували купити шовк, прянощі та пахощі. Ніс його не вловив запаху гарячої баранини, імбиру та перцю, ноги не завели в напівтемну крамничку за турецькими браслетами для коханої жони Малки.

Діставшись додому, рабин замкнувся в кабінеті, не пускаючи до себе нікого аж до пізнього вечора.

— Арбайт, арбайт, — пояснив він на ідиші здивованим відвідувачам, що принесли восьмиденного тінока[7] на брит-мілу[8], — завтра, завтра приходьте…

— Але це вже буде дев’ятий день, — намагались заперечити батьки немовляти, виштовхані раббі Коеном. — Дивно, таке з ним ніколи не траплялось: їхній дім завжди був відчинений для гостей та подорожніх.

А взяти участь в обрізанні (тоді, на лихо, моель поїхав до Кракова) ніколи не відмовлявся, даруючи хлопчикам особливі подарунки.

— Поважна справа, — зітхнула Малка, — аби якась нова біда не прийшла!

Вона розповіла, що раббі трохи занедужав і не наважується проводити такий делікатний обряд, як брит-міла. Але все це видавалось дуже дивним: відмовити людям, зачинитися в кабінеті, шарудіти пергаментом!

Вийшовши лише до вечірньої молитви, Нехемія Коен поквапився до синагоги, де під суворим секретом поділився своїми побоюваннями з трьома товаришами, такими ж, як і він, немолодими каббалістами.

— Йой, що ж воно буде?! — вхопились ті за голови. — Се, либонь, ще гірше, ніж погроми!

— Гірше, — підтвердив запеклий песиміст Мендель Коен, почувши нарікання старих, — інквізиція нам усім покаже картини пекла! Кажуть, в них є дивовижні машинки для виривання нігтів, величезні обценьки й розпечені решітки!

До розмови приєднались інші люди, вони ойкали, ахали, рвали волосся, віщуючи нові погроми. Дехто встиг зазнайомитися з інквізиторами в інших містах, у когось предків катували у в’язницях Сфарада чи Португалії, тому звістка про майбутні неприємності миттю облетіла усе ґетто.

Фазил Ахмед-паша Кепрюлю за сприяння брав дорого, але робив усе так майстерно, що до його інтриг не можна було підкопатися. Зажадавши за позбуття від Шабтая Цві у золоторізьких євреїв казкову суму — шість тисяч піастрів, великий візир твердо пообіцяв: незабаром вони його не побачать. Він підготував необхідні папери й тихо, узгодивши делікатне доручення з вищими сановниками Осяйної Порти, вислав Шабтая у фортецю Дульцинео (Ульчин), що знаходилась неподалік від старовинного, втім, занепалого албанського містечка Берат.

Берат віддавна називався Беліградом, але турки на свій штиб скоротили його назву. Берат як місце заслання Шабтая Цві обрали невипадково: тиха, сонна, застигла в далекій минувшині провінція, важко повірити, що їй уже дві тисячі літ. Із цих країв