Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Тому вона сказала:

— Коли ти був дитиною, твої односкладові відповіді завжди показували, що ти в поганому настрої.

Ми взялися за їжу. Над недвижним темним морем раз у раз спалахували блискавки.

Коли спалахнула ще одна, мені здалося, що я помітив удалині корабель, при повному оснащенні, з напнутими чорними вітрилами.

— Ти раніше зустрічався з Мандором, як планував?

— Так.

— Як він?

— Добре.

— Тебе щось турбує, Мерліне?

— Багато чого.

— Розкажеш матері?

— А що, як вона частина цього?

— Мене засмутило б, якби це було не так. Але скільки ти будеш ще дутися на мене через ту ти’їґу? Я діяла так, як вважала правильним. Я й досі так вважаю.

Кивнувши, я продовжував жувати. Трохи згодом зауважив:

— Ти вже сказала мені про це минулого циклу.

— То тебе ще щось турбує? — запитала вона.

— Чому ти мені не сказала? — промовив я.

Я відчув на собі її погляд і подивився їй просто в очі.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — відказала вона.

— Тобі відомо, що Лоґрус має розум? Так само, як і Лабіринт? — сказав я.

— Це тобі Мандор розповів? — запитала вона.

— Так. Але я знав це ще раніше.

— Звідки?

— Ми контактували.

— Ти з Лабіринтом? Чи ти з Лоґрусом?

— З обома.

— Чого вони хотіли?

— Маніпулювати мною, сказав би я. Вони поринули у боротьбу за перевагу в силах. Хотіли, щоб я обрав, на чиєму боці.

— І кого з них ти обрав?

— Жодного. Чому я маю це робити?

— Тобі треба було розповісти мені.

— Навіщо?

— Щоб отримати пораду. Можливо, допомогу.

— Проти Всесвітніх Сил? А як тісно ти з ними пов’язана, матусю? Вона посміхнулася.

— Можливо, така, як я, має спеціальні знання щодо того, як вони функціонують.

— Така, як ти?

— Чаклунка мого рівня.

— А наскільки ти майстерна чаклунка, мамо?

— Не думаю, що існують набагато кращі, Мерліне.

— Близькі завжди дізнаються останніми, наскільки я розумію. То чому ж ти не вчила мене сама, замість відсилати до Сухая?

— Вчителька з мене кепська. Я не люблю навчати людей.

— А Джасру ти навчала.

Вона схилила голову на праве плече, очі її звузилися.

— Це тобі теж розповів Мандор? — запитала вона.

— Ні.

— Хто тоді?

— А яка різниця?

— Суттєва, — відказала вона. — Адже я гадаю, ти не знав цього, коли ми бачилися останнього разу.

Раптом я пригадав, що вона казала щось про Джасру, тоді, у Сухая, щось, звідки випливало, що вона з нею знайома, щось таке, що точно змусило б мене зреагувати, якби я на ту мить не штовхав візок, навантажений упередженнями, в іншому напрямку, та ще й із пагорба під час грози, під загрозливе попискування гальм. Я хотів запитати її, яка різниця, коли я про це дізнався, але зрозумів, що її насправді хвилює, від кого я про це міг дізнатися, з ким я міг обговорювати такі питання після нашої останньої зустрічі. Посилатися на двійника Люка, фантома Лабіринту, видалося мені нерозумним, тому я сказав:

— Так, Мандор обмовився про це, але попросив мене про це забути.

— Інакше кажучи, — сказала вона, — він очікував, що це повернеться до мене. Чому він обрав саме такий спосіб, не розумію. Адже він страшенно хитрий.

— Може, він просто прохопився про це випадково.

— Мандор нічого не робить випадково. Стережися мати його своїм ворогом, сину.

— Може, ми говоримо про різних людей?

Вона клацнула пальцями.

— Ну, звичайно, — сказала вона. — Ти знав його тоді, коли був ще хлоп’ям. Потім ти поїхав. І відтоді зустрічався з ним хіба кілька разів. Так, він хитрий, підступний, небезпечний.

— Ми з ним завжди добре ладнали.

— Звичайно. Він ніколи не ворогує ні з ким, не маючи спеціальної мети.

Я стенув плечима й продовжував їсти.

Трохи згодом вона сказала:

— Насмілюся припустити, що він і про мене висловлювався таким чином.

— Не пригадую нічого такого, — відповів я.

— Він тобі теж давав уроки з обачності?

— Ні, хоч я відчуваю, що мені не завадило б цьому повчитися.

— Не сумніваюся, що в Амбері ти мав таку можливість.

— Якщо мені ці уроки й давали, то так хитро, що я не помітив.

— Ну, ну. Може, мені більше й не варто вважати тебе безнадійним?

— Сумніваюсь.

— Отже, чого ж могли хотіти від тебе Лабіринт чи Лоґрус?

— Я вже казав тобі: аби я обрав одну зі сторін.

— А що, хіба так важко визначитися, якій із них ти віддаєш перевагу?

— Важко визначитися, яка з них викликає у мене меншу антипатію.

— Це через те, що вони, як ти кажеш, маніпулюють людьми у своїй боротьбі за владу?

— Саме так.

Вона розсміялася. А тоді сказала:

— Хоч це й свідчить, що боги нічим не кращі за всіх інших, тобто за нас, це принаймні й не свідчить, що вони гірші. Тут можна побачити, на чому базується людська мораль. Але, хай яка буде ця мораль, це краще, ніж відсутність моралі як такої. Якщо таких міркувань недостатньо для того, щоб обрати одну зі сторін, тоді дозволь собі керуватися іншими міркуваннями. Зрештою, ти син Хаосу.

— І Амбера, — сказав я.

— Ти зростав у Дворах.

— І мешкаю в Амбері. Маю не менше рідних там, ніж тут.

— То і Хаос, і Амбер для тебе рівно близькі?

— Якби це було не так, усе було б значно простіше.

— У такому разі, — сказала вона, — ти можеш змінити критерії вибору.

— Що ти маєш на увазі?

— Запитай себе, не яка сторона тебе більше приваблює, а яка може більше зробити для тебе.

Я відсьорбнув зеленого чаю, а буря тим часом підійшла ближче. Щось хлюпнулося в темній воді нашої затоки.

— Добре, — сказав я, — питаю.

Вона нахилилася вперед, посміхнулася, а очі її потемнішали. Вона й завжди вміла бездоганно контролювати своє обличчя, увесь свій вигляд, змінюючи їх, пристосовуючи до свого настрою. Залишаючись тією ж людиною, вона могла, за своїм вибором, іноді виглядати юною дівчиною, а іншого разу — зрілою, ставною жінкою. Зазвичай вона обирала для