Зброя вогню - Тарас Завітайло

— І ми раді тебе бачити, правда, Жменько? — сказав здоровило, глянувши на брата.

— Правда, Кулако, — підтвердив той.

— Що тебе до нас привело? — запитав менший.

— Знайшли вашого Мурка, — відповів Никодим.

— Слава Богу, — з полегшенням видихнув Кулака, — а ми-то думали, загинув наш Мурко… Де він?

— У Гапки на хуторі. Моркву з грядок крав, а Сивий піймав його.

— І що? — тривожно запитав Жменька.

— А що? У нас залишився, діткам сподобався… Малюк, з усього видно, добродушний… От тільки речі дивні якісь говорить… Про те, що часи лихі грядуть, і все таке… Про що це він?

Жменька і Кулака перезирнулися.

— А ти що, не бачиш? У лісі ні звіринки, ні пташинки… Зате цих, — Жменька кивнув на трупи, — хоч гать гати! Я зроду їх стільки не бачив! І ще якісь з’явилися: обідрані, вузькоморді, патлаті, на руках пазурі, пащі ікласті… Оце коли вони з’явилися, Мурко й пропав.

— Ох уже ми й дали їм жару! — пробасив Кулака. — Ці виродки сонця бояться… Удень по байраках і виярках ховаються. Так ми зі Жменькою їх на палю — і на сонечко, на палю — і на сонечко! За нашого Мурка!

— До речі, а хто він, цей Мурко? — так, мовби між іншим, поцікавився водяник.

Обидва лісовики знизали плечима.

— Не знаємо, — відповів Жменька.

— Ми його два роки тому в лісі знайшли, — додав Кулака.

— А чому Мурко? — запитав Никодим.

— Він його так назвав, — Жменька кивнув на брата.

— Мурчить він, того й Мурко, — просто пояснив здоровило.

Раптом десь далеко почулося моторошне завивання. Ряска знову дрібно затремтіла. Лісовики і водяник замовкли і прислухалися.

— Якщо таке діється, чого ж ви ще тут сидите? — тихо спитав Никодим.

— Мурка шукали, — відповів Жменька.

— Ну а тепер?..

— А тепер, раз таке діло, нам тут робити нічого, — зітхнувши, сказав Кулака, — тварюк цих усе більше стає, залишимося — загинемо.

Моторошне завивання знову прокотилося лісом.

— Давайте зі мною, на хутір, — запропонував водяник.

— Я залюбки, — навіть не роздумуючи погодився Жменька.

— Я теж, — буркнув Кулака, — от тільки переночувати десь треба. Іти вночі — самогубство.

— А де ж заночувати-то? — запитав Никодим.

— Є тут одне місцечко… надійне… недалеко звідси… — сказав Жменька. — Ходімо.

— А Ряска?

— Сховаємо, — дружно відповіли лісовики і рушили вперед, пробираючися крізь зарості дикої малини.

Водяник узяв кобилу за вуздечку і пішов слідом за лісовиками. А тим часом далекому завиванню вторував уже цілий хор…

Никодима не було вже другий тиждень. Усі жителі хутірця не на жарт непокоїлись, і підстави для цього були вельми вагомі.

Наступного вечора по від’їзді водяника повернулися Свирид і Явтух зі своїх бортів. І якщо до від’їзду на пасіку волосся на голові Свирида ще подекуди чорніло, то зараз він був геть сивий. Повернулися козаки без коней, ледве тримаючись на ногах.

Уночі на їхні борті напали. Свирид і Явтух почули, як дико іржуть коні, і вискочили зі сторожки. Місяць був уповні. Те, що вони побачили, було більш ніж жахливим: якісь кошлаті тварюки несамовито шматували коней, а на них самих напали дивні істоти, зовні схожі на людей — у якомусь лахмітті, з довгим скуйовдженим волоссям, ікласті…

Свирид і Явтух замолоду були запеклими рубаками, і, дякувати Богу, тієї ночі рука не підвела ні одного, ні другого… Ах, як вони наранок благословляли Андрія за те, що оздобив їхні шаблі вигадливим малюнком зі срібла!.. «Про всяк випадок», — сказав він тоді.

От випадок і нагодився. Відбиваючись від нечисті, козаки забарикадувалися в сторожці. Одному лише Богу відомо, що вони пережили тієї ночі! Погань ломилася у вікна і двері, ревіла, гарчала і вила до самого ранку. А з першими променями сонця все стихло. Козаки тоді ноги на плечі — і на хутір.

За час відсутності Никодима Андрій побував на стайнях у Дороша і забрав Коника. Козаки дуже засмутилися з того, що від них їде конюшний, і подарували на прощання Конику вороного жеребця-красеня.

Вітряк уже прижився на хуторі. Удень господарював на млині разом зі Степаном, а ввечері приходив на хутір перекинутися з Коником і Мурком у «дурня».

Через два тижні, якось під вечір, Никодим нарешті повернувся. Він вів свою Ряску, а поруч крокували двоє лісовиків.

Андрія з Гапкою у цей час на хуторі не було, решта мешканців займалися своїми справами, і коли прибулі вже перейшли місток, назустріч їм побігли двоє — Мурко і якась дивна істота. На зріст ця істота була трохи вища за Мурка, волосся на її голові більше скидалося на кінську гриву; вдягнена вона була у сіру сорочку і чорні штани до колін; ноги істоти були вкриті густою шерстю і закінчувалися не ступнями, а копитами; у великих синіх очах світилася радість.

Водяник і лісовики зупинилися коло перелазу. Мурко кинувся до Кулаки.

— Мурко! — радісно вигукнув велетень і вхопив малюка на руки.

А гриваста істота, підбігши до водяника, радісно заіржала і простягнула йому руку.

— Гм-м-м! Никодим-м-м! Здоров, друже! Живий!

Никодим посміхнувся і потис руку Коника.

— Живий, живий. І гостей ось привів, — сказав він, показавши на лісовиків.

— Спасибі, що Андрія за мене попросив, Никодим-м-ме!

— Я заради друга готовий на все, — щиро зізнався водяник.

Мурко, зістрибнувши на землю, скакав навколо лісовиків.

— Буль-буль привів друзів! — радісно скавчав він.

— Може, дасте у двір зайти? — сказав водяник. — Де Гапка й Андрій?

Коник махнув рукою у бік Дніпра.

— Гуляють. До вечері будуть, — відповів конюшний.