Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

наказують їм залишатися поза будь-якою підлеглістю. Значить це, що ніякої влади, людської чи божої, не визнають вони, прав жодних і правил не шанують, нікому й нічому не підлеглі й безкарними себе вважають. З натури ошуканці, живуть із ворожінь, якими простий люд дурять, служать за шпигунів, продають фальшиві амулети, шахрайські медикаменти, вибрики та наркотики, займаються також звідництвом, чи то дівок гулящих приводять для безчесної втіхи тим, хто платить. Якщо бідують, то й жебрати не соромляться й до простої крадіжки вдаються, але миліші їм шахрайство та брехня. Обдурюють наївних, що нібито людей вони захищають, що ніби для безпеки їхньої чудовиськ убивають, але брехня це, бо давно доведено, що для власної те чинять утіхи, бо вбивство— звична для них приємність. Готуючись до своїх акцій, якісь наговори чинять чаклунські, а воно одне є замилювання очей тим, хто на це дивиться. Набожні жерці з льоту це баламутство й фокуси ці розкрили для конфузу диявольських тих слуг, що відьмаками звуться.

Анонім. Монструм, чи ж то Відьмака опис

Розділ 9

Ріссберг не мав вигляду ані грізного, ані навіть представницького. Так, замчисько, яких чимало, середній за розміром, уміло припасований до прямовисного схилу гори, притулений до урвища, контрастуючи світлою стіною з вічною зеленню смерекового лісу, черепиця двох чотирикутних веж, що поставали над верхівками дерев— одна трохи вища, друга трохи нижча. Мур, що оточував замок, не був, як ставало ясно зблизька, надто високим, не вінчав його кренелаж, а вежечки, розташовані на кутах і над брамою, мали характер, скоріше, оздобний, ніж захисний.

Дорога, що звивалася навколо гори, мала сліди інтенсивного використання. Бо нею й користалися, причому інтенсивно. Відьмакові скоро довелося обганяти вози, окремих вершників та піших. Чимало людей ішло й в інший бік, від замку. Ґеральт здогадувався про мету тих поїздок. Те, що здогадувався слушно, підтвердилося, ледве він виїхав із лісу.

Пласку верхівку гори під прикриттям муру займало складене з дерева, очерету та соломи містечко— цілий комплекс менших та більших будівель і навісів, оточений тином і загорожами для коней та худоби. Доносився звідти шум, а рух у цій місцині панував жвавий, точнісінько як на ярмарку чи кірмаші. Бо це й був кірмаш, базар, великий торг, тільки що торгували тут не козами, рибою чи овочами. Під замком Ріссберг товаром була магія: амулети, талісмани, еліксири, опіати, фільтри, декокти, екстракти, дистиляти, смаколики, благовоння, парфуми, сиропи, порошки та мазі, а до того ж різні практичні, закляті чарами предмети, знаряддя, домове устаткування, оздоби й навіть іграшки для дітей. Саме цей асортимент і притягував сюди юрми покупців. Був попит, була пропозиція, а справи, як видно було, крутилися, як найняті.

Дорога роздвоювалася. Відьмак поїхав тією, що вела до брам замку, значно менше наїждженою, ніж та, друга, що направляла зацікавлених на торговельну площу. Він проїхав крізь бруковані підступи до брами, увесь час поміж рядами спеціально поставлених менгірів, розміром значно вищих, ніж він верхи на коні. Скоро привітали його двері, видом скоріше палацові, ніж замкові, з оздобленими пілястрами та фронтоном. Медальйон відьмака сильно затремтів. Плітка заіржала, стукнула об бруківку підковою й зупинилася, наче вкопана.

— Особа та мета візиту.

Він підвів голову. Скреготливий та гулкий, але безсумнівно жіночий голос долинав, здавалося, з широко відкритого рота гарпії, зображеної на тимпані. Медальйон тремтів, кобила пирхала. Ґеральт відчував дивне стискання на скронях.

— Особа та мета візиту, — знову почулося з діри в рельєфі. Трохи голосніше, ніж попередньо.

—Ґеральт із Рівії, відьмак. На мене чекають.

Голова гарпії видала звук, що нагадував дудніння труб. Магія, що блокувала арку, зникла, стискання на скронях умить відпустило, а кобила без понукання рушила вперед. Копита стукотіли по камінню.

Він виїхав з арки на оточений галереями cul-de-sac[20]. Відразу підбігли до нього двоє пахолків, хлопців у робочій бурій одежині. Один зайнявся конем, другий проводив.

— Туди, пане.

— У вас тут завжди так? Такий рух? Там, біля замку?

— Ні, пане. — Пахолок кинув на нього сполошений погляд. — Тіко в середу. Середа— день торгівлі.

На арочному увінчанні ще одного проходу виднівся картуш, а на ньому— ще один барельєф, безсумнівно також магічний. Цей зображував пащеку амфісбени. Прохід закривали солідні й оздоблені ґрати, які, утім, коли пахолок їх пхнув, розчинилися легко й плавно.

Друге подвір’я було значно просторішим. І тільки звідси можна було по-справжньому оцінити замок. Вид із відстані, як виявилося, був дуже ілюзорним.

Ріссберг був значно більшим, ніж здавалося на перший погляд. Бо сильно заглиблювався в гірську стіну, врізався в неї комплексом будинків, споруд присадкуватих та бридких, яких зазвичай не зустріти в архітектурі замків. Будинки виглядали, як фабрики, і, певно, ними й були. Бо над ними стирчали комини та вентиляційні труби. Можна було відчути запах гарі, сірки та амоніаку, також можна було почути легеньку вібрацію підлоги— доказ праці якихось підземних машин.

Пахолок кахикнув, відвертаючи увагу Ґеральта від фабричного комплексу. Бо йти вони мали в інший бік— до замкової вежі, тієї, що була трохи нижчою та поставала над будинками більш класичного, палацового характеру. Усередині також виявилося класично палацово: пахло пилом, деревом, воском та старовиною. Було тут ясно: під стелею сонно, наче риби в акваріумі, плавали оточені ореолами сяйва магічні кулі— стандартне освітлення осель чародіїв.

— Привіт, відьмаче.

Тими, хто його привітав, були двоє чародіїв. Він знав обох, але не особисто. Харлана Цару колись показувала йому Йеннефер, а він запам’ятав, бо той чи не єдиний серед магіків голив череп. Альджернона Генкампа, на прізвисько Пінетті, він пам’ятав з Оксенфурту. З академії.

— Вітаємо тебе в Ріссберзі,— промовив Пінетті.— Ми раді, що ти захотів прибути.

— Ти смієшся з мене? Я тут не з власної волі. Щоби змусити мене прибути, Литта Нейд впакувала мене у в’язницю…

— Але ж після звідти витягнула, — перебив Цара. — І багато винагородила. Компенсувала дискомфорт із чималим… м-м… додатком. Чутка йде, що ти щонайменше тиждень перебуваєш із нею в дуже добрих… стосунках.

Ґеральт відчув у собі непереможне бажання дати йому в писок. Мабуть, Пінетті це зауважив.

— Pax[21],— підняв він руку. — Pax, Харлане. Припинімо сваритися. Даруймо собі обмін уїдливостями та іронією. Ми знаємо, що Ґеральт ставиться до нас з упередженням, це чути в кожному його слові. Ми знаємо, чому воно так є, знаємо, як пригнічував його скандал із Йеннефер. І реакція середовища на той скандал. Ми цього не змінимо. Але Ґеральт— професіонал, він зуміє стати над цим.

— Зумію, — уїдливо визнав Ґеральт. — Питання тільки, чи захочу. Але