Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг

вустах жорстка усмішка фахівця. Джейк не випускає портфеля, у якому лежить обід, приготований навдивовижу вправними руками місіс Ґрети Шоу, і долілиць падає на проїжджу частину. Крізь затемнене лобове скло він мигцем бачить налякане обличчя бізнесмена у темно-синьому капелюсі, за криси якого хвацько заткнуте маленьке стильне перо. Десь від звуків рок-н-ролу розривається радіо. На протилежному боці вулиці пронизливо кричить якась стара жінка. На ній темний капелюх із серпанком. Цей чорний серпанок зовсім не стильний: він схожий на траурну вуаль. Джейк не відчуває нічого, крім здивування і звичного йому запаморочливого спантеличення — невже це і є кінець життя? І він уже більше ніколи не вкотить по кеглях із кращим результатом, ніж два сімдесят? Він незграбно простягається на дорозі і просто перед носом бачить недавно залиту тріщину в асфальті. Портфель вислизає з його рук. Джейк іще встигає подумати, чи він, бува, не зідрав коліна, а потім його переїжджає автомобіль бізнесмена у синьому капелюсі зі стильним пером. Це великий синій «кадилак» 1976 року випуску з білими покришками «Файрстоун». Машина і капелюх майже одного кольору. Вона трощить Джейкові спину й, розплющивши живіт, буквально розмазує по асфальту. З рота б’є фонтан крові. Він повертає голову і бачить задні габаритні вогні «кадилака» й дим, що виривається з-під задніх коліс від раптового гальмування. На його портфелі машина теж залишила широкий слід від шини. Джейк веде головою в інший бік і бачить великий сірий «форд»: верещать гальма, й автомобіль зупиняється в кількох сантиметрах від його тіла. До нього мчить на всіх парах чорношкірий хлопець, що торгував сухарями й содовою з візка. Кров струменить Джейкові з носа, вух, очей, анального отвору. Його геніталії розчавлені. Він роздратовано думає про свої коліна, наскільки сильно він їх обідрав. А ще думає, чи, бува, не запізнюється до школи. Тепер уже й водій «кадилака» мчить до нього, белькочучи щось на ходу. Звідкись лунає жахливий спокійний голос, голос фатуму: «Розступіться, я священик. Останнє причастя…»

Він бачить чорну сутану й відчуває, як тілом прокочується хвиля жаху. Це він, чоловік у чорному. Джейк із останніх сил відвертає обличчя. Десь по радіо передають пісню рок-групи «Кісс». Він бачить свою руку — маленьку, білу, гарну, — що розчепіреними пальцями шкребе бруківку. Він ніколи не гриз нігтів.

Не відводячи від руки погляду, Джейк помирає.

IV

Стрілець сидів навпочіпки в глибокій задумі, обличчя його було похмурим. Він втомився, все тіло нило, а думки приходили в голову настільки повільно, що дратували свого володаря. Навпроти, згорнувшись калачиком, спав дивовижний хлопчик. Він і досі дихав рівно, спокійно. Свою історію він розповів, не виявляючи надмірних емоцій, хоча в кінці, коли надійшла черга «священика» й «останнього причастя», голос помітно затремтів. Звісно, про сім’ю і власне відчуття роздвоєності й спантеличення від неї він не розповідав: стрілець почув це між рядків, дізнався досить, аби мати уявлення про те, що сталося насправді. В усій цій історії той факт, що місто, яке описував хлопчик (якщо це не міфічний Лад), ніколи не існувало, вражав не найприкріше, але непокоїв. Усе це непокоїло. Стрілець боявся неправильно витлумачити події.

— Джейку?

— Гм?

— Ти хочеш пам’ятати це все, коли прокинешся, чи прагнеш забути?

— Забути, — швидко відказав хлопчик. — Коли кров полилася мені з рота, я відчув, яке на смак моє лайно.

— Гаразд. Зараз ти заснеш. Зрозумів? По-справжньому заснеш. Можеш лягти, якщо тобі так більше подобається.

Джейк ліг: маленький, сумирний, не здатний образити чи заподіяти шкоди. Та стрілець не довіряв його невинності. Навколо малого витав невловний ореол смерті, сморід чергової пастки. Йому не подобалося це почуття, але сам хлопчик припав до душі. Дуже навіть припав.

— Джейку?

— Ш-ш-ш, я сплю. Я хочу спати.

— Так. А коли прокинешся, нічого з цього не пам’ятатимеш.

— О’кей. Добре.

Якусь хвилю стрілець споглядав його, згадуючи власне дитинство. Коли він поринав у ці спогади, завжди виникало відчуття, ніби все це відбувалося з іншою людиною — людиною, яка пройшла крізь якесь казкове оптичне скло часу в інший вимір, щоби стати кимось іншим, — і зараз здавалася невимовно близькою. У стайні придорожньої станції було дуже спекотно, і стрілець ощадливо випив іще трохи води. Потім підвівся й пішов углиб споруди, зупинившись лише на мить: щоб зазирнути до стійла для коней. Там у кутку лежали невеличкий оберемок сіна й охайно складена попона, але конем не пахло. У цій стайні взагалі нічим не пахло. Сонце знищило всі запахи, не залишивши натомість ніякого. Повітря було абсолютно чистим.

У глибині стайні, посеред тісної темної комірчини, стояла машина з іржостійкої сталі. Ні іржа, ні гнилизна не залишили на ній сліду. На вигляд вона нагадувала маслобійку. Ліворуч із неї стирчала хромована труба, що вела до водозабірника в підлозі. Стрілець уже бачив подібні насоси раніше, в інших засушливих місцинах, але настільки великого — ніколи. Він навіть уявити собі не міг, як глибоко довелося бурити свердловину (і дехто з бурильників уже давно покинув цей світ), щоб натрапити на підземне джерело, що, як завжди, сховалося в глибоких надрах землі під пустелею.

Чому вони не розібрали насос, коли покидали придорожню станцію?

Мабуть, через демонів.

Зненацька він здригнувся, спиною пробігла судома. Його ніби жаром обсипало. Потім усе минуло. Він підійшов до вимикача й натиснув кнопку «Пуск». Машина озвалася гулом. Секунд за тридцять із труби вирвався струмінь чистої прохолодної води й потік у водовідвідний жолоб, до системи рециркуляції. Після того як із труби вилилося приблизно три галони води, насос вимкнувся, наостанок клацнувши. Ця річ у нинішньому місці й часі виглядала такою ж неслушною, як справжнє кохання, і водночас невблаганною, немов Суд Божий, — безмовне нагадування про ті часи, коли світ іще не зрушив з місця. Мабуть, вона працювала на атомній енергії, бо електроенергії не було на тисячу миль навкруги та навіть сухі акумулятори давним-давно розрядилися б. Цей пристрій виготовила компанія під назвою «Північний центр позитроніки». Стрільцеві це не сподобалося.

Він повернувся назад і сів біля малого, що спав, поклавши руку під щоку. Гарний хлопчик. Стрілець випив іще трохи води й по-індійському схрестив ноги. Хлопчик, як і той поселенець на краю пустелі, що тримав птаха (Золтана, зненацька згадав стрілець, птаха звали