Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Не мертва. Прос-с-сто с-с-спала.
— Я не бачив тебе з того часу, коли був малим. Тебе було поранено. Ти зникла. Я гадав, ти померла.
— Я с-с-спала. С-с-спала, щоб зцілитися. С-с-спала, щоб забути. С-с-спала, аби вос-с-скреснути.
Я простягнув до неї руку. Змія підняла плескату голову, витягнулася, упала мені на передпліччя, поплазувала вище, обвилася, вмостилася.
— Ти обрала собі дуже елегантну спальню.
— Знала, що ця с-с-сулія твоя улюблена. Мус-с-сила лише дос-с-сить зачекати, бо не с-с-сумнівалася, що ти прийдеш до неї знову. Але як ти виріс-с-с!
— А ти майже не змінилася. Може, трохи схудла...
Я легенько попестив зміїну голівку.
— Втіха знати, що ти все ще з нами як шанований дух нашої родини. Завдяки тобі, а ще Ґріллові та Керґмі, моє дитинство виявилося солодшим, ніж могло б бути.
Вона підвела голову і потерлася носом мені об щоку.
— Бачити тебе зігріває мою зимню кров, любий хлопчику. Ти мандрував дес-с-сь далеко?
— Так. Дуже.
— Колис-с-сь ввечері ми з тобою полас-с-суємо миш-ш-шками, с-с-сидячи біля каміна. Ти зігрієш для мене мис-с-сочку молока та роз-повіс-с-си про с-с-свої пригоди з того час-с-су, як ти покинув Шляхи С-с-саваллів. Ми знайдемо трохи кіс-с-сточок і для Ґрілла, якщо він ще дес-с-сь поблизу...
— Здається, тепер він служить моєму дядькові Сухаю. А що чути про Керґму?
— Не знаю. Я с-с-спала так довго...
Я притиснув її до себе, аби зігріти.
— Дякую, що чекала на мене у своєму довгому сні, аби привітати.
— Не тільки аби с-с-казати «Привіт!» с-с-старому приятелю...
— Не тільки? А навіщо ще? Навіщо, Ґлейт?
— Маю щос-с-сь показати. С-с-сюди...
Вона вказала напрямок, мотнувши голівкою. Я попрямував туди, куди вона показала; я й без того йшов саме туди, до того місця, де коридор розширявся. Я відчував, що Ґлейт вібрує у мене на руці, ледь чутно муркочучи, як вона інколи робила.
Раптом вона застигла з піднятою головою, тихенько розгойдуючись.
— Що таке? — спитав я.
— Миш-ш-ші... — промовила вона. — Миш-ш-ші дес-с-сь поруч. Маю вполювати... але с-с-спочатку покажу тобі ту річ. С-с-сніданок...
— Якщо хочеш спочатку підживитися, я зачекаю.
— Ні, Мерліне. Ти не мус-с-сиш запізнюватися... куди б ти не йшов. У повітрі я відчуваю важливіс-с-сть... Пізніше... відс-с-святкуємо... миш-ш-шками...
Ми ввійшли у широку та високу частину галереї. Крізь скляний дах лилося денне світло. Пройшли між чотирма великими статуями, зробленими переважно з бронзи й міді та розставленими хаотично.
— Це не тут, — промовила Ґлейт. — Прос-с-стуймо далі.
Повернувши праворуч, я обігнув ріг і попрямував далі. Незабаром ми дійшли до іншої групи статуй — ця нагадувала металевий ліс.
— Тепер не пос-с-спішай, — сказала Ґлейт. — Не пос-с-спішай, любе демонятко.
Я зупинився й уважно подивився на дерева, світлі й темні, блискучі та темні. Залізо, алюміній, латунь... Цей ліс справляв неабияке враження. Останнього разу, коли я тут проходив, багато років тому, цих експонатів ще не було. Та це й не дивно. Інші місця, якими я проходив, теж змінилися.
— Ос-с-сь. Тут. Заходь ус-с-середину. Повертай назад.
Я пішов між деревами.
— Тримайс-с-ся правого боку. Он те, вис-с-соке.
Я зупинився перед кривим стовбуром найвищого дерева з правого боку галереї.
— Оце?
— Так.
— Перес-с-сунься ним вище... будь лас-с-ска.
— Тобто, я маю на нього влізти?
— С-с-саме так.
Що добре в стилізованих деревах, чи принаймні у цьому стилізованому дереві — це те, що гілля у нього йде спіраллю, і гілки відстоять одна від одної саме настільки, що за них зручно хапатися руками та спиратися ногами, хоч з першого погляду цього і не помітиш. Я вхопився за гілку, підтягнувся, знайшов, куди поставити ногу, знову підтягнувся. Відштовхнувся.
Вище, ще вище. Коли відстань між мною та підлогою становила, мабуть, уже футів десять, не менше, я зупинився.
— Гей, а що я маю тут робити? — запитав я.
— Лізь вище.
— Але навіщо?
— С-с-коро. Вже с-с-скоро. Ти побачиш.
Я підтягнувся ще на фут, і тоді я це відчув.
Це було навіть не поколювання, а наче тиск. Утім, голочки теж відчувалися, як це зазвичай буває, коли близько якась небезпека.
— Тут є якийсь прохід нагору, — сказав я.
— С-с-саме так. Я с-с-собі с-с-скрутилася навколо гілки с-с-синього дерева, коли майс-с-стер Тіней відчинив його. Потім вони його вбили.
— Мабуть, він веде до якогось дуже важливого місця.
— Припус-с-скаю, що так. Але я не дуже розуміюс-с-ся в людських с-с-справах.
— Ти туди лазила?
— Так.
— То цей прохід безпечний?
— Так.
— Добре.
Я поліз ще вище, долаючи опір, який чинив шлях, і ліз, доки мені не вдалося стати на горизонтальну гілку. Потім я розслабився й дозволив шляху втягти мене в себе. Я виставив уперед обидві руки на той випадок, якщо доведеться стикнутися з нерівною поверхнею. Але це було зайве. Долівка була вимощена чудовими чорними, срібними, сірими та білими кахлями. Праворуч я побачив геометричний орнамент, ліворуч — зображення Безодні Хаосу.
Але дивився я вниз хіба мить чи дві.
— Боже Правий! — вирвалося у мене.
— Я не помилилас-с-сь? Це важливо? — відгукнулася Ґлейт.
— Це важливо, — відповів я.
6
Свічки заполонили каплицю — деякі з них заввишки з мене і майже такі ж, як я, в обхваті. Там були срібні свічки й сірі, було трохи білих і трохи чорних. Вони стояли на різній висоті, поодинці й зібрані примхливими групами, на столах, виступах, на підлозі, підкреслюючи перехрещення ліній орнаменту. Але не вони освітлювали каплицю. Найбільший потік світла падав згори, і я спочатку вирішив, що тут також скляний дах. Я подивився нагору, аби прикинути висоту стелі, і тоді побачив, що джерелом світла є велика біло-блакитна куля, забрана в плетіння з темного металу.
Я ступив крок уперед. Вогник над найближчою свічкою замиготів.
На протилежній стіні, в ніші, містився кам’яний вівтар. Перед ним, по одній з кожного боку, горіли дві чорні свічі, а на ньому — менші, срібні. Я стояв і просто упродовж певного часу дивився на нього.
— С-с-схоже, це ти, — зауважила Ґлейт.
— А я гадав, твої очі не пристосовані розпізнавати двовимірні зображення.
— Довгий час-с-с мешкаю в музеях. Навіщо ховати твій портрет у с-с-схованці?
Я підійшов ближче, не зводячи очей із картини.
— Це не я, — сказав
