Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— І що тепер? — запитав Люк.

Я перемкнувся на першу передачу, зняв авто з ручника та відпустив зчеплення. Натиснув на педаль газу, і мені здалося, що колеса закрутилися. За кілька секунд я перейшов на другу передачу, а ще трохи згодом і на третю.

Чи я відчув майже невловимі ознаки руху, чи це тільки моя уява?

Я сильніше натиснув на педаль газу. Туманна перспектива наче трохи вияснилася; утім, припускав я, цілком можливо, це лише тому, що я невідривно вдивляюся вперед у тому напрямку.

Я не відчував, аби кермо помітно реагувало на рух. Я сильніше натиснув на акселератор.

Зненацька Люк простягнув уперед руку й увімкнув радіо.

— ...небезпечні дорожні умови, — пролунав голос диктора. — Оберіть мінімальну швидкість. — Без жодної перерви услід за оголошенням залунав «Караван» у виконанні Уінтона Марсаліса[180].

Сприйнявши цей заклик як адресований особисто мені, я відпустив педаль газу. З’явилося безпомилкове відчуття слабкого тертя, яке могло бути, якщо б ми, наприклад, їхали крижаною дорогою.

А тоді з’явилось і відчуття руху вперед, й удалині, дійсно, помітно посвітлішало. Мені також здалося, наче я набрав певної ваги і тепер сиджу, глибше занурившись у своє сидіння. Ще мить — і відчуття справжньої поверхні під колесами стало ще виразнішим. Цікаво, що станеться, якщо я поверну кермо? Я вирішив не перевіряти.

З-під коліс уже досить голосно лунав хрускіт гравію. Обабіч нас виникли неясні абриси, і відчуття руху посилювалося, коли ми наближалися до них і їх проминали. А вдалині вже було по-справжньому ясно.

Я ще зменшив швидкість, бо тепер у мене було таке враження, наче я їду справжньою автострадою, тільки за дуже слабкої видимості. Незабаром і фари почали працювати на цей ефект, бо їхнє світло вихоплювало з туману неясні форми, перетворюючи їх на мить на дерева, огородження, сплетіння чагарів, скелі. Проте дзеркало заднього огляду, як і раніше, не відбивало нічого. Крім порожнечі.

— Наче добрі старі часи, — зауважив Люк. — Сльотавого вечора виїхали по піцу.

— Еге ж, — погодився я.

— Сподіваюся, другий я подбає, щоб у Кашфі хтось відкрив піцерію. Я б і зараз від піци не відмовився, скажу я тобі...

— Якщо він так зробить, обов’язково завітаю до Кашфи на піцу.

— До речі, як довго я ще матиму місце в цій історії, як ти гадаєш?

— Не знаю, Люку.

— Тобто, я хочу сказати, я ж не можу постійно пити твою кров. А як мені бути з другим мною?

— Гадаю, я можу запропонувати тобі роботу, що допоможе усунути цю проблему, — сказав йому Корвін. — Звісно, на певний час.

Дерева тим часом стали безсумнівними деревами, а туман — тепер уже звичайний туман — трохи порідшав. На передньому склі почали збиратися краплі вологи.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Люк.

— За хвилину дізнаєшся.

Тепер у тумані раз по раз з’являлися вікна, і крізь них просвічували справжні ландшафти.

Раптом я зрозумів, що іду не автострадою, а відносно рівним плато. Це змусило мене ще більше зменшити швидкість.

Просто перед нами велика ділянка очистилася від пелехів туману: вони чи то розтанули, чи їх віднесло вітром. Я побачив, що ми наближаємося до гігантського дерева. Ділянка землі неподалік дерева, здавалося, палала вогнем. Щось у цій картині видалося мені знайомим...

— Це те місце, де знаходиться твій Лабіринт, чи не так? — запитав я, коли навкруги ще розвиднилося. — Фіона приводила мене сюди одного разу.

— Так, — пролунала відповідь.

— І це його візерунок мав на собі той образ, який я бачив, коли на цвинтарі зіштовхнувся з Лоґрусом, і це саме його образ привів нас до тунелю.

— Так.

— Тоді він також розумний. Як і Лабіринт Амбера, як і Лоґрус...

— Так і є. Припаркуйся отам, поряд із деревом.

Я вивернув кермо й спрямував машину до рівної ділянки, на яку він показав.

Навколо все ще висів туман, але жодним чином не такий важкий та всепоглинальний, як на тому шляху, яким ми сюди дісталися. Судячи із забарвлення серпанку, мав заходити вечір, проте сяйво, яке випромінював цей дивний Лабіринт, озорювало наш чашоподібний світ і в ньому розчинялися сутінки.

Коли ми вилізли з авто, Корвін звернувся до Люка:

— Зазвичай фантомам Лабіринту довго не протриматися.

— Це я вже зрозумів, — відповів Люк. — А чи не знаєте ви якихось хитрощів для тих, хто опинився в такій ситуації?

— Знаю їх усі, хлопче. Хочеш жити, умій крутитися, як люди кажуть.

— Тобто?

— Тату...? — сказав і я. — Ти хочеш сказати, що...

— Так, — відказав він. — А де знаходиться моя перша версія, я не знаю.

— То це з тобою ми зустрічалися нещодавно? І тоді в Амбері це теж був ти?

— Так.

— Тепер розумію. Ти був не схожий на інших, що стрічалися на моєму шляху.

Він поплескав мене по плечі.

— Я і є не такий, — сказав він, кинувши погляд на Лабіринт. — Я накреслив цю штуку, — заговорив він знову після невеличкої паузи, — і я єдиний, хто пройшов крізь неї. Відповідно, я — єдиний фантом, якого він може викликати. До того ж він, схоже, ставиться до мене не лише чисто утилітарно. Ми можемо спілкуватися, у певному сенсі, і він, здається, охоче надає мені енергію, необхідну для мого існування, і це триває уже дуже давно. У нас із ним є власні плани, і між нами склався, можна сказати, симбіоз. Гадаю, що фантоми Амберського Лабіринту та фантоми Лоґрусу є, навпаки, одноденками.

— Мені зустрічалися саме такі, — підтвердив я.

— ...за винятком одного, якому ти прислужився, за що я тобі вдячний. Він, а точніше вона, тепер під моєю протекцією, доки все це триватиме.

Він прибрав руку з мого плеча.

— Ти мене ще не представив твоєму другові, як годиться, — сказав він.

— Вибач, це обставини мене трохи відволікли, — сказав я. — Люку, хочу познайомити тебе з моїм батьком, Корвіном Амберським. А Люка, сер, насправді звати Рінальдо, і він син вашого брата Бранда.

Очі Корвіна на мить розширилися, тоді звузилися, і він простягнув Люкові руку, уважно вивчаючи його обличчя.

— Приємно познайомитися з приятелем мого сина, а також зі своїм родичем, — промовив він.

— Радий познайомитися з вами, сер.

— А я дивувався,