Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Будь ласка, не кажи. Зачекай.

— Але це важливо!

Я помчав уперед. Він теж припустив, аби не відстати від мене.

— Це стосується твого перебування тут, у Дворах, просто зараз.

Витягнувши вперед руки, я загальмував об стіну кам’яної споруди.

Кинув себе крізь двері, всередину. Три великі сходинки, три стрибки, і я, упавши на коліна, уже вихопив із купи мотлоху в кутку стару чашку та обтер її полою свого плаща.

— Мерлю, що це ти в біса робиш? — спитав Люк, що забіг до гробниці услід.

— Хвилинку, і ти побачиш, — відказав я, витягаючи кинджал.

Примостивши чашку на камінь, на якому сидів раніше, я витягнув долоню над нею і різонув лезом по зап’ястку.

Замість крові з розрізу спалахнув вогонь.

— Прокляття! Ні! — заволав я.

Я увійшов у спикард, знайшов потрібну лінію, відшукав канал, яким текло охолоджувальне заклинання, і наклав його на рану. Тієї ж миті полум’я згасло і кров зацебеніла з мене. Але, потрапивши до чашки, вона почала куритися. Брудно лаючись, я продовжив дію закляття, аби воно накрило й рідину в чашці.

— Так, це химерно, Мерлю. Віддаю тобі належне, — зауважив Люк.

Я відклав кинджал убік і правою рукою натиснув на руку вище рани. Кров жбухнула сильніше. Спикард запульсував. Я кинув погляд на Люка. Його обличчя виказувало нетерплячку. Я запрацював кулаком, стискуючи його та розтискуючи. Чашка наповнилася більш ніж наполовину.

— Ти сказав, що довіряєш мені, — нагадав я.

— Боюся, так, — сказав він.

Три чверті чашки...

— Ти мусиш це випити, Люку, — сказав я. — Я серйозно.

— Чомусь я так і підозрював, що ти до цього ведеш, — промовив він, — і, насправді, це не здається такою вже поганою ідеєю. Маю відчуття, що мені саме зараз треба набратися сил.

Він узяв чашку і підніс її до губ. Я затиснув розріз на зап’ястку долонею іншої руки. За стінами завивав вітер, уже не вщухаючи.

— Доп’єш, і віддаси чашку назад, — сказав я. — Тобі знадобиться ще порція.

Я чув, як він ковтає.

— Смакує краще, ніж «Джеймсон»[179], — промовив він по тому. — Навіть не знаю чому. — Він поставив чашку на камінь. — Хоч і трохи солонувате, — додав він.

Я прибрав долоню, якою затискав поріз, знову підніс зап’ясток до чашки й почав працювати кулаком, наче помпою.

— Гей, старий. Ти втрачаєш кров пінтами. Я почуваюся цілком нормально. Раніше трохи паморочилося в голові, оце й усе. Мені більше не треба.

— Треба, ще й як, — заперечив я. — Повір мені. Одного разу, як донор, я здав значно більше крові, а наступного дня вже бігав дистанцію на змаганнях. Про мене не хвилюйся.

Вітер перетворився на справжній буревій, мчав повз нас із оскаженілим виттям.

— Може, поясниш, що відбувається? — запитав він.

— Люку, ти фантом Лабіринту, — сказав я йому.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Лабіринт може створити копію кожного, хто колись ним проходив. Ти маєш всі ознаки. Вони мені відомі.

— Та ну! Я почуваюся справжнім. І я навіть не проходив того Лабіринту, що в Амбері. Я зробив це в Tip-на Ноґті.

— Схоже, він контролює обидва варіанти; адже вони є точними копіями. Ти пам’ятаєш свою коронацію в Кашфі?

— Коронацію? Ні, чорт забирай! Ти хочеш сказати, що я отримав трон?

— Так. Ти тепер Рінальдо Перший.

— Ні фіга собі! Можу побитися об заклад, мамуля на сьомому небі від щастя.

— Не сумніваюся.

— Але це здається не дуже зручним, що тепер мене двоє. Схоже, ти знайомий із цим феноменом. Як Лабіринт з цим розбирається?

— Вам, хлопцям, гадаю, вік довгий не судився. А ще гадаю, ви тим сильніші, чим ближче знаходитеся до Лабіринту. Йому, мабуть, знадобилися надзвичайні зусилля, аби закинути тебе аж так далеко. На, випий це.

— Гаразд.

Він вихилив чашку, яку я наповнив до половини, і повернув її мені.

— А до чого тут ця дорогоцінна тілесна рідина? — поцікавився він.

— Кров амберитів, схоже, продовжує існування фантомів Лабіринту.

— Тобто, я хтось на кшталт упиря?

— Гадаю, можна сказати й так, у певному технічному сенсі.

— Не впевнений, що мені це подобається. А надто з такою спеціалізацією.

— Тут, дійсно, є свої недоліки. Але не будемо забігати наперед. Спочатку додамо тобі стабільності, а тоді вже будемо роздивлятися проблему під усіма кутами.

— Добре. Маєш дуже сприйнятливу аудиторію.

Знадвору почувся стукіт, наче покотився камінь, а потім пролунало стишене брязкання.

Люк повернув голову на шум.

— Не думаю, що це просто вітер, — зауважив він.

— Випий останню порцію, — сказав я, прибираючи руку від чашки й шукаючи в кишені носовичок. — Сподіваюся, це дозволить тобі протриматися.

Він випив чашку одним махом, поки я замотував собі зап’ясток. Тоді допоміг мені зав’язати кінці на вузол.

— Ходімо звідси, — сказав я. — Тутешні флюїди починають мені не подобатися.

— Не заперечую, — відгукнувся він, і цієї миті у дверях виникла чиясь постать. Вона заступила собою світло, і риси її обличчя губилися в напівтемряві.

— Нікуди ти не підеш, фантоме Лабіринту! — почув я голос, майже знайомий.

Я змусив спикард дати освітлення в 150 Вт. Це був Борел, і він вишкіряв зуби аж ніяк не приязно.

— Зараз ти станеш величенькою свічкою, фантоме, — продовжував він, наступаючи на Люка.

— Помиляєшся, Бореле, — промовив я, підносячи спикард.

Раптом поміж нами в повітрі зависнув образ Лоґрусу.

— Борел? Це той майстер меча? — запитав Люк.

— Той самий, — відказав я.

— От лайно! — резюмував Люк.

5

Я викинув уперед два більш руйнівні струмені енергії зі спикарда, але образ Лоґрусу перехопив їх та відвів убік.

— Не для того я рятував його, щоб ти забрав його отак легко, — сказав я, і цієї ж миті щось, схоже на образ Лабіринту, але трохи інше, замерехтіло в повітрі.

Образ Лоґрусу ковзнув убік і завис ліворуч від мене. Новий невідомий об’єкт рушив услід за ним, й обидва образи беззвучно пройшли крізь стіну. Мить, і знадвору пролунав удар грому такої сили, що вся споруда заходила ходором. Навіть Борел, який саме потягнувся по клинок, застиг на піврусі,