Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Ну, наприклад, продаю місця на цвинтарі, — сказав він. — Хочеш придбати одне для себе?
Убраний у червону сорочку і брунатно-зелені штани, заправлені в замшеві чоботи, він шкірив зуби в посмішці.
— А чому ти не правиш державою?
Посмішка збігла з його обличчя, і на мить я помітив у його очах замішання, але майже відразу він знову посміхнувся.
— Відчув, що мені треба перепочити. А ти як? Незабаром похорон, чи не так?
Я кивнув.
— Похорон трохи пізніше, — сказав я. — Я й сам вирішив трохи перепочити. А як ти сюди потрапив, до речі?
— Завдяки своєму нюхові, — сказав він. — Хотів поговорити з розумною людиною.
— Ні, серйозно. Ніхто не знав, що я піду сюди. Я й сам про це не відав, поки не забрів сюди. Чекай...
Я обмацав свої кишені.
— Ти мені не підкинув знову якийсь свій блакитний камінчик, сподіваюся?
— Ні, все не так просто, — відказав він. — Маю для тебе щось на кшталт повідомлення.
Я підвівся й наблизився до свого друга, не зводячи з нього пильного погляду.
— З тобою все гаразд, Люку?
— Звісно. Принаймні настільки, як і завжди.
— Це непростий фокус — відшукати шлях так близько до Дворів. А надто, якщо ти ніколи не бував тут раніше. Як це тобі вдалося?
— Я з Дворами давно товаришую, старий. Можна сказати, що це у мене в крові.
Він ступив крок убік, і я вийшов зі склепу. Ми пішли поруч, уперед, просто аби рухатися.
— Не розумію, про що ти, — сказав я.
— Ну, мій татусь жив тут певний час, тоді, коли плів свої інтриги, — сказав він. — Саме тут він познайомився з моєю мамулею.
— Я про це не знав.
— Мова не заходила. Ми ж ніколи не говорили про наші родини, ти що, забув?
— Так, — визнав я. — І ніхто, у кого я питав, не знав, звідки з’явилася Джасра. Але Двори... Далеко її занесло від дому.
— Фактично її найняли у найближчій Тіні, — пояснив він, — такій, як ця, наприклад.
— Найняли?
— Так, вона багато років працювала служницею... гадаю, вона була молодою дівчиною, коли почала працювати у Шляхах Гелґрамів.
— Гелґрами? Це ж Дім моєї матері!
— Так і є. Вона була покоївкою при леді Дарі. Тут вона й навчилася Мистецтва.
— Джасра перейняла мистецтво чаклування від моєї матері? І вони з Брандом зустрілися на Шляхах Гелґрамів? Звідси випливає, що Гелґрами певним чином причетні до планів Бранда, до Чорної дороги, до війни...
— А леді Дара спеціально шукала зустрічі з твоїм батьком? Схоже, що так і було.
— Бо вона хотіла пройти ініціацію Лабіринтом так само, як і Лоґрусом?
— Можливо, — відказав він. — Мене там не було.
Ми пройшли ще трохи стежиною, усипаною гравієм, завернули, обігнули густий чагарник, перетнули кам’яний ліс та пройшли мостом над неспішним чорним потоком, у якому верхівки дерев та небосхил відбивалися чорно-білими. Останнє листя шурхотіло під заблукалим вітром.
— А чому ти не розповів мені про це раніше, з огляду на останні події? — запитав я.
— Я хотів, — сказав він, — але це завжди виявлялося не таким терміновим, якщо порівняти з іншими пригодами.
— Твоя правда, — сказав я. — Кожного разу, коли наші з тобою шляхи перетиналися, темп тільки зростав. Але тепер... То, на твою думку, тепер це стало настільки терміновим, що ти вирішив мені це розповісти?
— Не зовсім. — Він зупинився. Простягнув руку, ухопившись за край надгробка. Він стискав його все міцніше, так що кісточки на руці побіліли. Камінь під його пальцями кришився, розсипаючись, і кам’яний порох сипався на землю, наче сніг. — Не зовсім, — повторив він. — Так, у цій частині, це була моя ідея — розповісти тобі, просто тому, що я хотів, аби ти про це знав. Може, тобі буде корисно це знати, може, ні. З інформацією завжди так. Ніколи не знаєш напевно. — Верхівка надгробка раптом подалася з хрускотом та тріском. Люк, схоже, цього і не помітив, продовжуючи стискати руку. Від уламка, затиснутого тепер у його руці, посипалися дрібні камінці.
— Отже, ти розшукав мене в такій далечині, лише аби розповісти мені про це?
— Ні, — відказав він. Ми повернулися й попрямували назад, у тому напрямку, звідки прийшли. — Мене послали сказати тобі дещо інше, і мені важко утримуватися, аби не викласти тобі це послання. Але я вирішив: якщо я спочатку розповім тобі про інше, то зможу затриматися тут, поки не повідомлю текст послання.
Пролунав гучний тріск, і камінь, що був у нього в руці, перетворився на дрібняк, і той посипався на стежину, змішуючись із гравієм на ній.
— Дай мені подивитися на твою руку.
Він обтрусив руку і простягнув її мені. Біля нижньої фаланги вказівного пальця я побачив крихітний язичок полум’я. Він накрив вогник великим пальцем, і той згас. Я пришвидшив крок, він не відставав.
— Люку, ти знаєш, хто ти такий?
— Щось у мені начебто знає, але загалом я не знаю, старий. Відчуваю тільки — щось зі мною не так. Краще мені, мабуть, поквапитися і розповісти тобі те, що я повинен, просто зараз.
— Ні, почекай, нічого не кажи, — ще квапливіше, ніж він, випалив я.
Наче темна обмара пронеслася у нас над головами, надто швидко, аби можна було помітити її контури, і зникла поміж деревами. Раптовий подув вітру накрив нас габою.
— Ти знаєш, що це коїться, Мерлю? — запитав він.
— Гадаю, так, — відповів я, — і я хочу, щоб ти зробив усе, що я скажу, хай яким химерним воно тобі видасться. Згода?
— Звісно, згода. Якщо я не довірятиму Лорду Хаосу, то кому взагалі я можу довіряти?
Ми швидко проминули чагарі. Склеп був уже просто перед нами.
— Послухай, я дійсно почуваюся