Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Гадаю, на якихось бокових путівцях. Він тримає в таємниці свої прибуття та відбуття, та й свої перебування також.
Дім Саваллів володіє не менше ніж вісьмома маєтками осторонь від головних Шляхів, наскільки мені відомо. Тобто перехопити його на манівцях, що можуть заводити аж до Тіні, було б непросто. Та й не те, щоб я так уже цього бажав цієї миті.
— А що привело його додому? — поцікавився я.
— Те ж саме, що й тебе, — відповів Мандор. — Похорон. І все, що з ним пов’язане.
«Все, що з ним пов’язане», чорт забирай! Якщо, дійсно, існує план посадити мене на трон, я ніколи не зможу забути, що Юрт, вільно чи невільно, вдало чи невдало, а знаходиться лише на крок чи два позаду мене.
— Можливо, мені доведеться його вбити, — сказав я. — Я не хочу цього. Але він не залишає мені жодного вибору. Раніше чи пізніше, але він зажене нас у глухий кут, де або він, або я.
— Чому ти кажеш це мені?
— Бо хочу, аби ти знав, що я відчуваю, і міг застосувати увесь вплив, який ти, можливо, ще маєш на нього, та вмовити його обрати собі інше хобі.
Він похитав головою.
— Юрт давно вже вийшов з-під мого впливу, — сказав він. — Гадаю, Дара — єдина, до кого він, може, й дослухався б. А ще, підозрюю, він побоюється Сухая. Незабаром ти зможеш поговорити з матір’ю про нього.
— Ми з ним ніколи не говорили з нею один про одного.
— Чому?
— Просто так воно є. Тут вона не здатна нас зрозуміти.
— Я впевнений, що вона не хоче, аби її сини повбивали один одного.
— Звісно, ні. Але я навіть не уявляю, як підступитися з цим до неї.
— Гадаю, ти маєш спробувати. А тим часом, я б на твоєму місці намагався не залишатися з Юртом наодинці, якщо ваші шляхи перетнуться. А ще б я на твоєму місці подбав про свідка, який міг би засвідчити, що не ти завдав першого удару.
— Добре сказано, Мандоре, — відповів я.
Ми трохи посиділи мовчки. А потім він сказав:
— То ти обміркуй мою пропозицію.
— Наскільки мені вдалося її зрозуміти, — відгукнувся я.
Він насупився.
— Якщо ти маєш якісь запитання...
— Ні. Я подумаю.
Він підвівся. Я також звівся на ноги. Один помах його руки — і стіл спорожнів. Тоді він розвернувся, а я пішов услід за ним із альтанки, через подвір’я й до стежини.
Пройшовши трохи, ми опинилися в його кабінеті-вітальні просто неба.
— Побачимося на похороні, — промовив він.
— Еге ж, — озвався я. — Дякую за сніданок.
— До речі, тобі наче подобається ця леді, Корал? — запитав він.
— Навіть неабияк, — сказав я. — Вона дуже мила. А чого ти питаєш?
Він здвигнув плечима.
— Просто з цікавості. Я непокоївся про неї, бо її було поранено в мене на очах. І хотів запитати, чи багато вона значить для тебе.
— Достатньо, аби перейматися станом її справ, — відповів я.
— Зрозуміло. Перекажи їй мої найщиріші вітання, якщо матимеш нагоду.
— Неодмінно, — сказав я.
— То поговоримо пізніше.
— Домовилися.
Я вийшов на шлях, не поспішаючи. Мав ще купу часу до того, як на мене чекатимуть у Шляхах Саваллів.
Дійшовши до дерева, що своїми обрисами скидалося на шибеницю, я зупинився. Рефлекси спрацювали миттєво: я повернув ліворуч, тримаючись стежини, що забирала вгору серед темних скель. Вилізши майже на самісіньку вершину, я побачив велику брилу, вкриту мохом, що темніла під дрібним дощиком, випинаючись із піщаної коси. Бігцем я перетнув відкритий простір, що лежав попереду, і зупинився, помітивши вогняне коло під віковічним деревом. Я ступив у його середину, проказав двовірш, де римою слугувало моє ім’я, і провалився крізь землю. Я приземлився, темрява, що на мить огорнула мене, розсіялася, і я побачив, що стою біля вогкої кам’яної стіни й дивлюся униз на схил, усіяний надгробками та статуями. Суцільні хмари застилали небосхил, дув холодний вітер. Я не міг визначити, чи це був передсвітанок, а чи вечірні сутінки. Місцина виглядала точнісінько такою, як я пам’ятав її — напівзруйновані гробниці, увиті плющем, напіврозвалені кам’яні огорожі, стежки, витупані поміж високими темними деревами. Я пішов звичною дорогою.
Колись це було улюблене місце моїх дитячих розваг. Упродовж багатьох десятків циклів я зустрічався тут чи не кожного дня з малою дівчинкою з Тіні, яку звали Ранда. Розкидаючи купи кісток, продираючись крізь мокрий чагарник, я врешті-решт дістався руїн мавзолею, де ми зазвичай гралися, лаштуючи тут свій будиночок. Штовхнув перекошені ворота, зайшов усередину.
Тут нічого не змінилося, і я відчув, що посміхаюся. Тріснуті чашки, блюдця, потьмянілі ложки все ще лежали, складені в кутку, вкриті пилом та брудними патьоками. Я змахнув пилюку з саркофага, який слугував нам столом, і всівся на нього. Одного дня Ранда просто не прийшла, зникла назавжди, а згодом припинив приходити сюди і я. Я часто думав: якою вона стала, коли виросла? Я пригадав, що залишив для неї записку в нашій схованці, під незакріпленою кам’яною плитою. Цікаво, чи знайшла вона її колись?
Я підняв плиту. Брудний конверт із моєю запискою був на місці, але розпечатаний. Я підняв його, струхнув з нього порохняву, витяг складений аркуш.
Розгорнувши його, я побачив свої дитячі карлючки: «Що сталося, Рандо? Я чекав, а ти не прийшла». Нижче, значно розбірливішими літерами, було приписано: «Я не можу більше приходити, бо у мене вдома кажуть, що ти демон або вампір. Мені дуже шкода, бо ти найкращий з усіх демонів та вампірів». Мені ніколи не спало на гадку, що пояснення могло бути саме таким. Дивно, які непорозуміння можуть бути у світі.
Я ще трохи посидів у склепі, пригадуючи дитинство. Тут я навчив Ранду гратися в кістки-танцюристки. Я клацнув пальцями, і купа зачарованих кісток біля дальньої стіни заворушилася із шурхотом, наче вітер закружляв сухим листям. Моє дитяче закляття ще працювало: кістки викотилися наперед, склалися в подоби двох скелетів і почали танцювати, потихеньку, незграбно. Вони оберталися один навколо одного, ледь тримаючись купи, інколи гублячи кістку чи дві, і мантії з павутиння метелялися навколо них. Зайві кістки, що не вмістилися в них, почали, підстрибуючи, кружляти навколо. Стикаючись, вони тихенько клацали. Я змусив їх рухатися швидше.
У прорізі