Пісня Сюзани: Темна Вежа VI - Стівен Кінг

– Авжеж, мадам. Дозвольте мені подивитися.

Жінка повернулася до чогось схожого на невеличкий телевізор із друкарською машинкою при ньому. Натиснула кілька клавіш. Поглянула на екран, а тоді перепитала:

– Сюзанна Мія Дін, це ви?

– Істинну правду кажеш, дякую тобі, – ледь не зірвалося з її язика, але вона встигла його прикусити. – Так, це я.

– Чи можете ви мені показати якийсь документ, будь ласка?

На якусь мить Сюзанну заціпило. А тоді вона полізла рукою до очеретяної торби і витягла звідти Орізу, намагаючись тримати її за тупий вигин. Якимсь чином вона згадала слова Роланда, сказані великому ранчеру Кальї Вейнові Оверголсеру: «Наш бізнес – свинець». Звісно, Орізи – це не кулі, але близькі родички. В одній руці вона тримала тарілку, а в другій – маленьку різьблену черепашку.

– Це згодиться? – спитала ласкаво.

– Що… – почала красуня за стійкою, але щойно перевела погляд з тарелі на черепаху, як умент оніміла. Очі її стали величезними і трохи склянистими. Губи її, вкриті якимсь неприродно рожевого кольору блиском (Сюзанні подумалося, що то радше карамель, аніж помада), розтулилися. Вона видала тихе зітхання: «О-х-х-х…»

– Це моє водійське посвідчення, – сказала Сюзанна. – Бачите?

На щастя, нікого не було поруч, навіть портьє. Ті, хто щойно виписався з готелю, перебували на тротуарі, намагаючись зупинити собі таксі; а тут, у холі, було сонно. Від бару, що розташовувався поза сувенірною крамничкою, замість «Ночі і дня» тепер долітали звуки «Зоряного пилу»30.

– Так, водійське посвідчення годиться, – погодилася адміністраторка тим самим зачудованим голосом-зітханням.

– Гаразд. Ви щось записуватимете?

– Ні… Номер винайняв містер ван Вік… мені лише треба… можна мені потримати черепаху, мадам?

– Ні, – сказала Сюзанна, і адміністраторка почала рюмсати. Сюзанну вкотре приголомшив цей ефект. Вона б ніколи не повірила, що знову змусить ридати стільки людей, як воно колись було трапилось на тому плачевному (першому й останньому) концерті, де вона, тоді ще дванадцятирічна, грала на скрипці.

– О, мені не можна її потримати, – повторила адміністраторка, даючи сльозам повно волю. – Ні, ні, не можна мені її потримати, о Дискордія, тобі не можна її…

– Витріть шмарклі, – промовила Сюзанна, і адміністраторка вмент замовкла. – Дайте мені, будь ласка, ключ від кімнати.

Проте замість ключа ця євразійка вручила їй пакетик з пластиковою карткою. На внутрішньому боці пакетика – либонь, щоб важче було прочитати потенційним злодіям – було написано: «№1919». Сюзанну це абсолютно не здивувало. А Мія, звісно, взагалі ні на що не звертала уваги.

Вона трохи поточилася. Похитнулася. Довелося змахнути рукою (тією, в якій тримала свої «водійські права»), щоб утримати рівновагу. Була мить, коли вона подумала, що зараз повалиться просто на підлогу, та потім все повернулося до норми.

– Мадам? – звернулася до неї адміністраторка. З відстороненим, вельми нетутешнім виразом обличчя. – Ви нормально себе почуваєте?

– Так, – сказала Сюзанна. – Лише… втратила на пару секунд рівновагу.

А сама дивувалася, що це таке з нею скоїлось. Авжеж, відповідь їй була відома. Мії, ці ноги належали Мії. А від моменту знайомства з містером «А мені не можна взяти собі sköldpadda» перед вела Сюзанна, і її тіло почало повертатися до свого безногого стану. Звучить божевільно, але це правда. Тіло почало налаштовуватися під Сюзанну.

– Міє, давай сюди. Веди нас.

– Не можу. Поки що. Тільки-но будемо самі, я візьмуся.

– Ой, Христосе милосердний.

Сюзанна впізнала цей тон, вельми добре його пізнала. Ця курва виявилася сором’язливою. Сюзанна спитала адміністраторку:

– Це що за штука? Це такий ключ?

– Авжеж, звичайно, сей. Це ключ до вашої кімнати, а також для ліфта. Просто вставте його в щілину тим боком, як показує стрілка. І швидко витягніть. Коли на дверях загориться зелений вогник, можете заходити. У мене в касі трохи більше восьми тисяч доларів готівкою. Я вам усі їх віддам за цю чудову штучку, за вашу черепаху, вашу sköldpadda, за вашу тор тугу, за вашу каввіт, за…

– Ні, – обірвала її Сюзанна і знов поточилася. Довелося вхопитися за край стійки.

Ледь утрималася на ногах.

– Я зараз піднімуся. – Спершу вона хотіла зайти до сувенірної крамнички, витратити трохи видурених у Матса грошей на чисту сорочку, якщо вони там є, але вирішила, що це може зачекати. Все мусить зачекати.

– Так, сей. – Ніякої мадам, принаймні наразі. Їй пороблено черепахою. Зникає провалля між світами.

– Ви краще забудьте, що мене бачили, добре?

– Так, сей. Перемкнути вам телефон у стан «не турбувати»?

Тут запротестувала Мія. Сюзанна не звернула на неї ані найменшої уваги.

– Ні, не треба. Я чекаю на дзвінок.

– Як скажете, сей. – А очі її невідривно дивляться на черепаху, тільки на черепаху. – Приємного вам перебування в «Плаза- Парк». Бажаєте, щоб портьє допоміг донести ваш багаж?

«Хіба виглядає на те, що мені треба чиясь поміч, аби донести ці три срані торбочки?» – подумала Детта, але Сюзанна тільки заперечливо мотнула головою.

– Дуже добре.

Сюзанна вже майже відвернулася, але наступна фраза адміністраторки змусила її різко обернутися назад.

– Скоро прибуде Король, Король Ока.

Сюзанна дивилася на цю жінку, роззявивши рота, її здивування межувало з шоком.

Руки в неї взялися гусячою шкірою. Тим часом гарне обличчя адміністраторки залишалося безвиразним. Темні очі не відриваються від черепашки. Губи розтулені, ще й слина тепер блищить поверх помади.

«Якщо я затримаюся трохи довше, – подумала Сюзанна, – у неї просто почнеться оргазм».

Сюзанні дуже хотілося підтримати бесіду про Короля і Око – ця справа саме її стосувалася, – і вона могла б це зробити, вона зараз вела вперед, кермувала їхнім автобусом, але знов її хитнуло, і вона зрозуміла, що не зможе… якщо тільки, авжеж, не бажає потім повзти до ліфта рачки, а за нею слідом тягнутимуться порожні холоші її джинсів. «Може, якось потім», – подумала вона, розуміючи, що навряд чи; занадто швидко все зараз змінюється.

У бік ліфтів вона рушила вже звично накульгуючи. Голосом, що виражав лише легке співчуття й не більше, адміністраторка промовила їй услід:

– Сей, коли прибуде Король і впаде Темна вежа, всі гарні речі – такі, як ота, що у вас, – вони потрощаться. Настане темрява, й не буде нічого, окрім виття Дискордії і криків кен-той.

Сюзанна не вважала за потрібне відповідати, проте тепер мурашки побігли в неї вже й по потилиці, навіть шкіра на голові стиснулась.